Колись, декілька років тому, Мартин Брест розповів історію. До них на позиції приїхав комбат із дивним розпорядженням. «Завтра, у будь якому випадку не відкривати вогонь. Якщо ворог підійде до позицій, нарізати кубиками на салат, загризти зубами, але не дай Боже, не стріляти». Бійці здивувались, але почули командира і завдання виконали. Добре, що наступного дня і ворог не проявляв активності. День був незвичайно тихий. А пізніш, ще через пару днів, командир батальйону знов завітав до них на РОП (ротний опорний пункт) та… пояснив суть свого розпорядження. В той день десь поруч проходив обмін полоненими, і один постріл, одна кулеметна черга кудись туди, в той степ, бо комусь сумно, могла все зірвати. І коли потім у наших хлопців буде шанс повернутись додому, невідомо… Я запамʼятав цю розповідь тому, що вона чітко характеризує правильні відношення між командиром та підлеглими. Я не знаю, чи прописано це у вумних підручниках військових вищих закладів, але точно знаю, що саме це диктує життя. Довіра. Звичайна довіра бійців до свого командира. І якщо «батя» просить, значить так треба. І людське (це так просто і в той же момент так складно), відношення до своїх пацанів. Тобто потім знайти час, приїхати і пояснити, суть свого розпорядження.
До речі. Хтось в курсі, чому насправді у війську, притомні офіцери і я, суворо заборонять вживати алкогольні напої? Ну ось чому? В армії багато чого забороняють, але рідко пояснюють суть заборони. Своїм хлопцям я завжди наводжу дві причини.
1. Горілка (самогон, віскі, пиво, рево, коньяк, шмурдяк, тощо) і… смерть, дві подруги. Вони завжди поруч. Пляшку видно, а смерть, ні. Але вона обов’язково візьме своє слово. Не сьогодні так зараз. Не завтра так через тиждень. Але обов’язково! Перевірено життям.
2. Командира можна дуже легко наїб@ти. Маленька пляшечка із чимось алкогольним в кишені. Пішов в туалета. Сьорбнув декілька разів і ти красунчик. Наїб@в командира, але не долю. Раптовий бойовий виїзд. Обстріл. Уламок. Ти триста. Привозять на стабпункт і що? Правильно. Беруть кров на аналіз. А там алкоголь. І що далі… А далі, купа проблем із виплатами. Я вже не кажу про те, якщо не дай Боже людина загинула і в крові виявили сліди алкоголя. Його родина може залишитись без виплат. Зовсім.
За роки АТО і вже потім, повномасштабного вторгнення, я бачив різні ситуації і різних офіцерів. Я розповідав в своїй книжці історію, коли навесні 2015 року, командуючий сектором генерал Анатолій Сиротенко приїхав в Талаковку на РОП , аби поспілкуватись із командиром роти. І погони від цього з генерала не впали. Приїхав. Напився чаю досхочу і отримав інформацію з перших рук, тому що хто, як не ротний знає тут все і навіть більше?! А от деякі поважні «полководці» не опускаються до спілкування із капітанами, лейтенантами і вже не кажу про сержантів. Але той самий сержант-розвідник, може надати дуже цінну інформацію, бо він і його бійці тут все на пузі проповзли десятки разів. Ні, ні… Ви що? «Хто ви такий? Сержант? Вийдіть за ОКП, вам тут робити нема чого».
У кожного з військових є список прізвищ комбригів, за якими хлопці, якщо буде треба, підуть в пекло, бо вірять своєму командиру. І в той же час знають тих «поважних» полковників, яким би я особисто не довірив охороняти кукурудзяне поле, не кажучи про керівництво бойовою бригадою.
Я памʼятаю свою розмову із полковником з ГШ, який навесні 2015 року був начальником зв’язку сектора «М».
- Кіт. Де інформація, яку я просив?
- Пане полковнику, Дмитро Федорович, я тільки отримав флешку із новою формою доповідей. Повертаюсь до себе.
- Петроооооооов! Друже… Мені нах непотрібна та форма доповіді. Нова, стара, правильна чи вже сука неправильна. Мені терміново потрібна інформація, розумієш? Інформація!
Нагадую. Це людина з Генерального штабу, яка начебто мусить полюбляти правильні розмір шрифта та інтервал між строками. Ан нет. В першу чергу термінове надання інформації. І в той же час, є полковники, яким наче в кайф заїб@ти до ґикавки когось, бо в документі відступ від краю не вірний. А який вірний, вони самі не знають. Вірніше знають, але нікому не скажуть, бо одразу можна втратити той самий пафос, «це знаю лише я і більше ніхто».
Хтось з комбригів памʼятає своїх загиблих, ще з часів АТО, бійців по іменах. А хтось під великий стакан єдине чим знайшов хизуватись, так це історіями, як пизд@в строковиків, коли ще сам був лейтенантом.
Питання не в «зірочка», тобто «ромбіках» на погонах. Питання у вихованні людини. Які вчителі зустрілись на його шляху і чому саме вони навчили людину.
