Філософію Сергія Дацюка сприймаю не завжди. Але іноді він генерує думки, які перевертають бачення навколишнього світу. От і на одній лекції на Полтавщині під звуки повітряної тривоги він сказав таке: “Ми добре знаємо запитання : “Хотят ли русские войны». А тепер я поставлю провокаційне запитання: а українці війни хотіли? Хто вам сказав, що не хотіли? Українці війни хотіли. Бо вони хотіли відвоювати вже зайняті Росією території. Ми не часто про це публічно говорили, але ми війни хотіли. І та частина яка хотіла, до неї готувалася...”
Ця дацюкова сентенція спочатку викликала внутрішній спротив, а потім все більшу впевненість, що вона є справедливою.
Бо й зараз, після стількох жертв, більшість українців проти досягнення миру за будь-яку ціну і не готові поступитися заради нього територією і цивілізаційним вибором. І з кожним днем таких стає все більше. Якщо в березні не готових іти на територіальні поступки заради миру було 60%, то зараз уже 85%.
Не знаю, скільки, але точно чимало буде й таких, хто не припинить опір навіть в разі найгіршого сценарію - ядерної атаки на Україну.
Так, українці не хотіли війни. І не хотіли б воювати далі. Українці хочуть миру, але не всякого. А такого, який би, за формулюванням Безіла Лиддел Гарта був би “кращим за довоєнний”. Але саме таке визначення британський історик і теоретик війни давав поняттю “перемога”: “Перемога — це досягнення миру, який буде кращим за довоєнний, хоча б у нашій уяві”.
Ми прагнемо виключно переможного миру. На даний час в усякому разі.
Українці — войовнича нація, так вони сьогодні сприймаються у світі. І день у день жертвами своїми і виснажливою працею своєю на полі брані доводять це.
До чого я це веду?
А до хайпу з приводу Нобелівки Миру, яка, наче б, присуджена не тим і не з тих країн, що треба...
А чого хайпувати? Премію цю присуджують тим, хто бореться за мир. І не за мир, як мету війни (за визначенням Лиддел Гарта), а за мир як неприйняття самого явища війни, неприйняття вбивств, руйнувань і катувань, кого б це не стосувалося.
Чи виступають українці проти вбивств? Так! Але тільки коли це не стосується росіян. За нашим новим моральним кодексом, виробленим за часи війни за виживання, хороший росіянин — це мертвий росіянин, і вбивство його не підпадає під першу християнську заповідь. У телеграмі і навіть у фейсбуці залюбки можна знайти відео і світлини з мертвими російськими солдатами, які супроводжуються радісними коментарями... Чоловіки пишаються кількістю вбитих орків. А жінки закликають знищити всіх росіян до сьомого коліна.
Хіба за це дають премію Миру?
От якби існувала спеціальна Нобелівська премія за Війну, а точніше — за спротив агресору, за перемогу Давіда над Голіафом чи щось подібне, то й ВСУ, і Залужний і навіть Зеленський, і всі українці були б першими претендентами на неї.
Бо українців знають не як голубів миру, а як яструбів помсти, не як янголів добра, а як воїнство свободи й справедливості, не як праведників з оливовою гілкою в руці, а як меч для покарання неправедних режимів...
І за це нас уже поважають. І вже побоюються, як досить грізної сили, з якою треба рахуватися і від якої незрозуміло чого чекати.
Тож забудьмо про премію Миру. Її час іще не прийшов...
