Так от, Сорокін написав, що "у XX столітті відбулися такі мутації, які супроводжувалися масовим терором, що, власне, генетична жертва цієї страшної селекції – пострадянська людина не тільки не хоче витискати зі себе цей радянський гній, а навпаки, усвідомлює його як нову кров. Та з такою кров'ю вона стає зомбі. Вона не здатна створити довкола себе нормальний соціум. Вона створює театр абсурду".
Причому, це театр кривавого абсурду, — недаремно ж Сорокін згадує про кров. І постановка цього театру – не тільки на фронтах російсько-української війни чи на тимчасово окупованих агресорами територіях. Вистави цього театру відбуваються і в самій Росії, в її "глубінном народє", з його варварськими звичками та неприйнятними для цивілізованого світу стосунками.
Звісно, влада у цій, загрузлій у середньовіччі країні, "плоть від плоті" створеного нею ж "народонасєлєнія". І якщо пересічний "рассіянін" вимішує свою істерію на ближніх або ж наданою йому зброєю вбиває українців, то мешканці російського олімпу транслюють свій, "русскій мір", на всю планету, одягаючи при цьому тоги "миротворців" і "гуманістів".
Кліка ошалілих від крові й безкарності воєнних злочинців, ясна річ, прагне спиратися на так звану "історію" – набір міфів, позбавлених сенсу домислів і хворих фантазій. Характерною ознакою їхніх заяв, — як от недавно філіппіки Сергія Лаврова про "антиісторичність українського режиму" є присутність заперечення a'la Аугусто Піночет: "Я не диктатор, у мене просто таке обличчя". Хоча, власне "коняка" Лавров, здається, не дбає про вираз власної фізії. Він більше покладається на принцип, який застосував колись відомий комік Саша Коен до Каддафі, той "справді зміг досягти такого рівня абсурду тому, що був беззаперечним".
І не варто списувати це на пропагандистський душок путінського соратника. Для нього і його оточення український режим насправді є "антиісторичним". Бо якою ж іще може бути демократично обрана влада для тих, хто давно витравив дустом найменші демократичні паростки у власній країні. В країні, де орудує підстаркуватий психопат з ознаками садизму і некрофілії, і утверджує свою владу не тільки "вогнем та мечем", але й методами дрібного шахрая, — ротацією з Медведєвим, "обнуленням" тощо.
Утім я дотримуюся думки, що Лавров транслює насправді те, що лежить десь у найглибшому закутку його просякнутої алкоголем підсвідомості. Те, що він схильний застосувати й до власної країни, позаяк країна як цінність, як бажаність для імперців – ніщо, не вартісна фата моргана. Території, широтою яких вони вимірюють власну велич, — справа інша. Сплюндровані, знелюднені, нікому не потрібні, але – пляма на мапі, яка вражає своїм масивом.
Тому лавровська істерика про історію – саме про це. Про імпульсивне розуміння Росії, як запаленого апендикса цивілізації, як тупика, як сумної випадковості.
Рівно ж як і лукашенківська мрія, озвучена ним буквально днями, - "єдіноє славянскоє государство". І не тільки росіян, білорусів й українців. Поляки, словаки, чехи, — туди ж. Лукашенко навіть "гнівається", що Путін "украв у нього" цю мрію, обізвавши "русскім міром". Причому благоволив слов'янські народи тим, що, мабуть, дозволив би їм пишатися "зайвою хромосомою". Ти ба, — відмовилися, не бажають бути обраними. Бо, мабуть, зрозуміли, що не про "хромосоми" мова, а про пострадянський сорокінський "гній".
Ще один спец з галузі "генетики" або ж радше "євгеніки", - прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Хай не шокує вас застосування терміну "євгеніка" до правителя країни, яка насправді живе у XXI столітті. Але його розумування про "змішування рас" як свідому політику Євросоюзу, — поза гранню. Лексикон нацистської Німеччини й – толерантне, мультикультурне, емпатичне товариство.
"Ми (угорці. – Ред.) не є змішаною расою... і ми не хочемо ставати змішаною расою", - публічно заявляє Орбан, додаючи, що країни, де змішуються європейці та неєвропейці, "більше не нації".
Орбан, мабуть, забув, що мадяри також свого часу були в Європі прибульцями. І, м'яко кажучи, дещо припізнилися з формуванням загальноєвропейського контексту, ментальності, цінностей і світогляду. Але тоді не було Євроунії, і доля "паріїв" якось оминула цей кочівний народ. Ніхто принаймні не вимірював їм кубатуру черепа...
Та ні, — ми ствердили себе мечем Арпада, — скаже вам фанат Орбана. Ну що ж, — оперування варварством як аргументом властиве, як вже я писав вище, — ознака істеричних "істориків".
Орбанівська Угорщина вкотре обрала бік зла. Зла абсолютного, рафінованого і витонченого здатністю до мімікрії під "добро". Зла, яке мультиплікує собі подібне, розмаїте обладунками та риторикою. Але зі схожим фіналом.
