«Ми стоятимемо не попереду, а позаду, за спинами жінок і дітей», – говорив у 2014 році президент Російської Федерації Володимир Путін, коли його запитували про можливу війну з Україною. Через десять років після окупації та анексії Криму ці слова російського президента вже не виглядають просто метафорою чи пропагандою. Війна з жінками та дітьми після ударів по лікарні «Охматдит» для Путіна справді стала важливим інструментом впливу на українське та й на російське суспільства.
Жінки та діти, інші мирні жителі гинуть усюди – і на вільній території України, і на окупованих територіях, і в самій Росії. І опиняються справді «попереду» – попереду путінської пропаганди.
Загибель мирних жителів в Україні використовується для деморалізації українського суспільства, примусу до капітуляції, демонстрації навмисної російської жорстокості.
Загибель мирних жителів на окупованих українських територіях і в самій Росії використовується для доказу необхідності продовження війни до переможного кінця.
Після атаки на «Охматдит» російські пропагандисти нарікали, що резонанс від цієї трагедії незрівнянний із резонансом від загибелі людей на севастопольському пляжі.
Але Путін вирішив розпочати війну та перетворити Севастополь і Крим на плацдарм агресії проти України. Тому питання навіть не в тому, що відпочивальники на пляжі Севастополя стали жертвами ППО, тобто однієї російської ракети, а пацієнти «Охматдиту» – жертвами іншої російської ракети. А те, що всі ці люди – жертви війни, розв'язаної Путіним. Так само, як жертви бомбардувань Ковентрі, Києва чи Дрездена були жертвами війни, розв'язаної Гітлером. Якби не фюрер, жодна бомба не впала б на жодне німецьке місто. І фюрер, пам'ятається, теж дуже любив говорити про жінок та дітей.
