— Україна зараз на непростому етапі державної розбудови, який мав неминуче початися після вичерпання ресурсів пострадянської держави. Воно збіглося з Революцією гідності. За кілька місяців до неї стало відомо, що золотовалютних запасів вистачить щонайдовше до президентських виборів 2015 року. Крах прискорився, бо на чолі держави тоді були клептократи (крадії, система влади, за якої процвітає корупція чиновників і політиків. — "ГПУ"), — каже публіцист 48-річний Віталій Портніков.
У столичному "Арома еспресо барі" замовляє капучино.
Які виклики зараз стоять перед нами?
— Зміну соціальної моделі супроводжуватиме невдоволення суспільства. В Україні життя поліпшуватиметься поступово, з відкатами назад. Нам дорікають, що забарилися з реформами. Ставлять за приклад уряд Бальцеровича (Лєшек Бальцерович був віце-прем'єром і міністром фінансів, автором "шокової терапії"— радикальних економічних реформ у Польщі в 1989–1991 роках. — "ГПУ"). Але поляки були так незадоволені ним, що вже наступний прем'єр ставив умови не включати людей Бальцеровича у свій Кабмін. Саме через реформи в уряду Арсенія Яценюка рейтинг не зростає. Будь-які економічні зміни пов'язані з проблемами в житті суспільства.
В Україні панує думка, що достатньо побороти корупцію вгорі й життя одразу стане чудовим. Наші люди виховані на хибній ідеї справедливості Радянського Союзу. Тоді партійні керівники жили не в багатстві, а трішки краще за звичайних громадян. Народ обурений статками теперішніх представників влади. Критикує чиновників, депутатів — за розкіш. Але коли сам отримує доступ до фінансів, то робить так само.
Як пояснювати необхідність реформ?
— Треба змінити правила гри. Демонополізація, закони вільного ринку, прозорість інвестицій, життя всіх за правилами — ось основні кроки. Тоді економіка рухатиметься вільно й випльовуватиме корупціонерів. Якщо ж побороти корупцію, але не змінити правил, державний організм паралізує. Чиновники не матимуть мотивації для роботи.
У чому Україна зараз сильна?
— У металургії ми програли Китаю. Хімічних підприємств достатньо в Європі. Так, у нас є сільське господарство. Але воно має бути інноваційне, щоб ним зацікавились закордонні інвестори. З іншою культурою виробництва, зберіганням продуктів. Свого часу в Болгарію, Румунію прийшли європейські підприємства. Ми теж можемо на це претендувати. Але потрібна дисципліна робочих рук. У нас же досі багато підприємств працюють за радянськими стандартами. Хоча навіть деякі російські олігархи модернізували виробництво. Наприклад, власник "Сєвєрсталі" Олексій Мордашов. А що зробив Ахметов зі своїми заводами? Нічого.
Які основні небезпеки маємо подолати?
— Перебуватимемо в гарячій чи холодній конфронтації з Росією ще довгий час. Вони ніколи не сприятимуть нашому розвитку. Навіть за умови знищення режиму Путіна.
Маємо і внутрішні проблеми. Впродовж усієї історії українці були здатні до повстання. Але не готові до розбудови держави. Після Революції гідності випав шанс для цього, бо збігся з відчуженням від Росії. Чи скористаємося ним, буде зрозуміло лише з часом. Що керівники не подобаються людям із першого дня — це добре. Але вони відмовляються відповідати за помилки влади, яку обирали.
Чому після революції на крові, смертях на Донбасі у владі й далі продовжують красти?
— Революція відбулася не проти корупції. А проти несправедливості й відмови від євроінтеграції. Про "Межигір'я" Януковича знали й говорили задовго до цього. Але цей факт не надто обурював людей. Була скоріше заздрість, ніж ненависть. А потрібно було мати презирство. Корупція триватиме, доки використовуватимемо державу хто як може. Хтось не сплачує податків, хтось — краде. У кожного — своя схема стосунків із державою.
Що мали б зробити після революції, але не змогли?
— Зміни не відбуваються за замовленням. До того ж іде війна. Залучати інвестиції в таких умовах — надзвичайно складно. Під час війни треба зберігати мобілізаційний каркас економіки.
Є шанс повернути свої землі?
— Звісно. Історія має подібні приклади. 1975 року Індонезія анексувала Східний Тимор — колонію Португалії — в той момент, коли там оголосили незалежність. Населення розділилося в переконаннях. Анексії ніхто з країн не визнав, крім Австралії. Вона хотіла мати добрі стосунки з Індонезією. Генасамблея ООН засуджувала це активніше, ніж тепер окупацію Криму. Прийняла низку резолюцій. Населення чинило збройний опір. Міністру закордонних справ Східного Тимору Хосе Рамосу Орті вручили Нобелівську премію миру. Проти Індонезії запровадили санкції. Однак нічого не мінялося. На початку 1990-х розмовляв з Ортою в Стокгольмі. Він сказав, що крах Індонезії неминучий, бо загарбницькі дії здійснюють тільки режими, які не мають потенціалу для розвитку. І дійсно, через 20 років після анексії режим генерала Сухарто впав. Держава — у кризі. Міжнародна спільнота зголосилася допомогти, але за умови дотримання міжнародного права. Індонезійський уряд оголосив референдум про незалежність у Східному Тиморі. 75 відсотків учасників проголосували "за". Можливо, так відбудеться з Кримом.
Що може змусити Кремль відмовитися від Криму?
— Нове російське керівництво поверне півострів Україні, щоб нормалізувати свої стосунки з зовнішнім світом. Щоб новий президент міг їздити на засідання Великої вісімки. Щоб Росія могла отримувати кредити від міжнародних фінансових організацій. Щоб була партнером для Заходу. Звісно, більшість росіян негативно сприймуть повернення Криму, як індонезійці негативно сприйняли повернення Східного Тимору. Всі, хто побажає виїхати з півострова до Росії, виїдуть.
За яких умов кримчани захочуть повернутися в Україну?
— Нам потрібно працювати заради себе, а не заради кримчан. Зараз півострів — це окупована територія, і її долю вирішує окупант, а не населення.
Треба розвивати Україну: демонополізувати економіку, зробити рівні можливості для громадян займатися бізнесом, прозоро проводити держзакупівлі. Але навіть якщо зробимо це все і значно більше — ривка не буде, доки не закінчиться війна.
2 роки 23 листопада виповнилося телеканалу Еспресо ТV, на якому Віталій Портніков останнім часом вів відеоблог. До річниці запускають нові телепроекти.
— Найголовнішим сюрпризом стане те, що ми виходимо за межі камерних студійних проектів. Запускаємо великі формати зі студійного павільйону. Справжньою подією стане повернення в телеефір "Політклубу Віталія Портнікова", — каже головред телеканалу Василь Рябчук.
Пише п'єсу про кохання
Віталій Портніков народився в Києві. Батько — економіст, працює директором магазину "Тканини" на Лівому березі в столиці. Мати була адвокатом.
1985 року вступив до Дніпропетровського університету на філологічний факультет. Після третього курсу перевівся на журналістику в Московський держуніверситет ім. Ломоносова.
Писав для київських і московських видань. Вів інформаційно-політичні програми на телеканалах СТБ, К1, ICTV, TВi. Пише колонки для кількох видань в Україні, Росії та Ізраїлі. Постійний ведучий української служби "Радіо Свобода". Торік у січні через погрози російських спецслужб переїхав до Варшави. Повернувся в Україну після втечі екс-президента Віктора Януковича.
Цього року планує видати п'єсу про кохання в середньовічній і сучасній Португалії. Розлучений, дітей не має.
gazeta.ua
