Коли після чергової битви до Юлія Цезаря підійшов один із його полководців і сказав, що вони підкорили ще один народ, Цезар відповів: «Ми не підкорили його, а завоювали. Підкоримо тоді, коли будемо за нього писати його історію».
Нашу історію намагалися писати чужинці. Вони розуміли, що в гібридній війні історична наука – зброя вагоміша за патрони. Парадокс, який важко пояснити – ми й досі їм віримо…
Велика заслуга тих наших істориків, які, попри тиск окупантів та їхніх підспівувачів, зернятко за зернятком донесли до нас правду. І хоча вона, історична правда, губиться серед завалів брехні, антиукраїнської пропаганди, приховати її вже не можливо. Нині ми не тільки самі пишемо свою історію – ми творимо її. Не все виходить, але час наш друг…
Кодацьку фортецю на Дніпрі поляки побудували з однією метою – розділити Україну. Перерізати шлях з центральної України на Запоріжжя.
Це викликало обурення і протест. Як козаків, так і торговців, міщан та селян. Загуділа вся Україна. А найбільше озлобило те, що залога у фортеці була німецькою.
Запахло новим повстанням...
Іван Сулима з загоном у вісімсот козаків у кінці серпня блискавично заволодів фортецею і винищив гарнізон.
Твердиня не простояла й місяця.
Для козацького гетьмана, який недавно повернувся з походу на турецьке побережжя, де він брав укріплені міста, штурм Кодацької фортеці виявився просто забавкою.
Звістка про раптове захоплення козаками цього неприступного укріплення облетіла всю Європу і перелякала не тільки поляків. Як не дивно, найбільше злякалися реєстровики. Наші ж таки. (А Європа знала про І. Сулиму ще 1619 року, коли він, будучи галерником у турків, зумів звільнитися і захопити галеру та ще й полонити 300 яничарів).
Іван Сулима – найбільша таємниця у нашій історії. І одна з тих алогічних трагедій, які постійно переслідують насправді шляхетних людей.
Його рід губиться ще серед боярства Княжого Києва й Русі.
Десь у ХV столітті Сулими отримують шляхетський статус і володіння на Волині.
Ми ніколи не дізнаємось, з якої причини майбутній козацький гетьман покидає престижну службу і йде на Запоріжжя. (Служив управителем маєтків коронного гетьмана С. Жолкевського). До козаків. Будучи людиною сильною і принциповою, він заслуговує повагу в товариства й обирається кошовим отаманом.
Легендарні морські походи з Самійлом Кішкою, штурми турецьких міст, руйнування околиць Царгорода (двічі), битви з могутнім турецьким флотом – і перемоги, перемоги, перемоги...
Однак, морські походи не завжди щасливі… У козацький човен потрапляє турецьке ядро – човен розлітається, турки витягують козаків з води і тут же приковують до весел.
Увага! Цілих п’ятнадцять років Іван Сулима перебував галерником!
Турецька галера перевозила військо, яничарів, біля африканського побережжя. Один болгарин, що був на кораблі і прислухався до розмови галерників (знав мову), таємно приніс І. Сулимі ключі.
А далі – як удар грому. Вночі галерники, тихо звільнившись від ланцюгів, блискавично захоплюють кормові гармати, що були націлені на них і перенацілюють на яничарів. Мить – і капітан з членами екіпажу під страхом смерти міняють курс. Яничарів приковують до весел… і – на північний захід.
Не встигли турки й отямитись, як корабель повним ходом попрямував до берегів Італії.
Незабаром галера уже під назвою «Покрова Пресвятої Богородиці» і під прапором – на жовтому полотнищі синій козацьких хрест – підпливає до пристані Чивітавекія.
Його перестріває наїжачений гарматами італійський військовий корабель «Стелла Маріс»; а згодом обдертих, обвішаних турецькою зброєю героїв урочисто з військом зустрічає князь Арнольд Буомтемло. Усіх дивує одне – як могли оті замучені, обірвані, напівголі п’ять десятків галерників полонити екіпаж військового корабля та ще і триста вгодованих і натренованих яничарів…
До Рима Іван Сулима з товариством вступають як герої. Все місто їх зустрічає урочисто, демонструє шану.
Отаман гонорово дарує папі Римському Павлові V Боргезе триста турецьких бранців і отримує від нього нагороду – титул римського князя і золоту медаль. (Павло V тоді був головний організатор опору османській експансії на захід).
Хлопці літо 1619 року провели в Італії, а потім з подарунками повернулися додому.
Слава випереджає героїв – вся Річ Посполита в захопленні. Та римський князь на це не зважає. Дома в селі Сулимівці будує кам’яну Свято-Покровську церкву і знову відправляється на Січ.
Відтак – майже щорічні походи на море, морські битви, абордажі, визволення галерників, штурми і руйнування неприступних фортець, в тому числі Азова – до того ніхто не міг взяти цей головний порт османів, який забезпечував продовольством імперію, – за що отримав прізвисько Азовський Вовк.
У 1633 році всупереч Куруківській угоді І. Сулиму обрано гетьманом Війська Запорозького, і він з товариством знову на морі.
Повернувшись з походу влітку 1635 року, І. Сулима дізнається про Кодацьку фортецю, а ще за кілька днів він зруйнує її.
Коронний гетьман С. Конецпольський з військом перебував на півночі, замість нього військом на Україні командував Адам Кисіль, православний за вірою і українець за походженням.
Адам Кисіль перелякався не на жарт, і шле до Варшави послання, у якому, не безпідставно, повідомляє, що штурм Кодака, може стати сигналом до масового повстання.
Іванові Сулимі А. Кисіль не міг протиставити військову силу, а от використати стратегію непрямої дії (по нашому – підступність) він умів досконало.
Реєстровикам він дав грошей, ще й пообіцяв від імені короля щедру винагороду, якщо вони виженуть запорожців з Кодака.
Відтак до фортеці попросилися кілька «втікачів». Їм спочатку не повірили, але «щирі» мольби – і їх впустили.
Коли до Кодака підійшло кілька тисяч реєстровиків і почалася важка й нудна облога, то запорожці зрозуміли, що довго утримувати позиції не зможуть, однак захищались хоробро. Тільки при першому штурмі загинуло понад тисячу атакуючих. Нагадаємо: убивали один одного ті, хто ще недавно стояв пліч-о-пліч у битвах з чужинськими загарбниками.
Настала зима. Повстанці фортецю зруйнували, відтак піднялися верх по Дніпру і зупинилися на невеликому острові. У них закінчились не тільки продукти, а також порох, свинець і дрова. Вони голодували й мерзли. Тоді почалось нашіптування (інформаційне забезпечення). Мовляв, якби І. Сулима і кілька його спільників здалися, то всіх відпустили б, а так скоро сюди прийде С. Конецпольський і покарає всіх.
Далі більше. Потрібно гетьмана здати Адаму Киселю, хай ведуть переговори. Назрівала змова. Вона закінчилась тим, що гетьмана і ще п’ятьох керівників схопили і віддали реєстровикам.
Якщо називати речі своїми іменами, то продали. Виміняли за обіцянки.
Та як тільки І. Сулима з товаришами потрапив до реєстровиків, ті вже не обіцяли життя – закували їх у кайдани й відправили до Варшави. А продавцям заплатили добре. Кого вбили, кого катували, інших калічили й відправляли до маєтку С. Конецпольського. Смерть, батіг, неволя – справедлива плата за несправедливі вчинки.
І це теж наша історія. Бридка, як бридкі депутати-тушки. Та якщо ми терпимо зараз підлість і зраду, то дивуватись, чому так було колись, ми не маємо права.
Ми повинні пропустити через своє серце все, що було в нашій історії. І добре, і зле.
Щоб очиститись.
Це наш святий обов’язок. Обов’язок перед нащадками.
Маємо запам’ятати: «тушки» сидітимуть у нації на голові доти, доки нація не осмислить себе.
Івана Сулиму з побратимами доправили до Варшави й судили.
Катували, відтак відрубали голови.
До честі короля Владислава, він був проти страти Сулими, але рішення приймав сейм, а сейм думав, що демонстрація жорстокості утримає українців від подальших виступів. Та жорстокість породжує жорстокість. Скоро вони у цьому переконаються…
Безперечно, сейм зробив дурницю. Він вчинив би розумно, якби призначив Сулиму адміралом і доручив створити флот для Речі Посполитої. Хоч на півночі, хоч на Чорному морі. Або і там, і там. Це був би непереможний флот.
Та сейм не думав про державу, а захищав винятково свої егоїстичні інтереси. (Як наші депутати)...
Майдан хвилювався – ще б, каратимуть самого Івана Сулиму! Першого і єдиного в Речі Посполитій римського князя!
Він був спокійний – уже розумів, що приречений. Тисячі смертей обійшов, та проти зради сили не знайшлося.
Коли здають свої, ради нема.
Майдан зловісно гуде – і жодної живої душечки, яка б поспівчувала… Жодної… Тільки налиті ненавистю очі й пащеки, з яких вилітають прокляття і лайки. Все життя він воював проти ворогів цих людей, а ці люди його вбивають…
Глянув на небо і здригнувся – у небесній сині літав сокіл зі стрічкою, його сокіл – в останні хвилини життя український шляхтич, римський князь, козацький гетьман Іван Сулима дізнався, що Параска, його дружина, тут і спостерігає за останнім актом цієї безглуздої трагедії…
Після того спокій у Речі Посполитій тривав півтора року...
