Сім місяців я проживала за кордоном, рятуючись від війни. Зупинилася в Данії. Я прагнула знайти роботу за фахом. Однак місцевий ринок праці без знань данської мови й бездоганної англійської небагато міг запропонувати.
Та я знала, де могла бути на 100% корисною: до прикладу, в роботі з українськими родинами як медіаторка, з дітьми в школі, в українсько-данських проєктах, де у фокусі була Україна. Адже я маю понад 20-річний досвід у журналістиці, досвід викладання, купу контактів у громадському секторі, місцевій владі та уряді. Чи не впоралася б?
Та є важливе “але”. Коли ти за кордоном сама, без підтримки, виснажена, загнана в глухий кут купою проблем, мовним бар’єром, відповідальністю за дитину чи літнього родича – дуже легко потрапити в небезпечні ситуації.
Певно, тільки зараз я можу прийти до тями й проаналізувати, в які халепи могла б втрапити.
Навіть розуміючи, який саме вигляд мають загрози порушення особистих кордонів, трудової експлуатації, схиляння до сексуальних дій тощо, – у стресових ситуаціях я нерідко діяла необачно.
І про три таких випадки хотілося б розповісти.
Ситуація 1. Цькування з боку людини, від якої ти залежиш
Від комуни (місцева адміністрація), де я була зареєстрована, в пошуку роботи мені допомагав консультант Центру працевлаштування.
Ясна річ, консультант мав намір мене десь швиденько прилаштувати. Та замість пошуку різних варіантів роботи чи стажування, які враховували б мою освіту та професійний досвід, чула тільки три опції – прибирання в готелі, пакування коробок, робота в пекарні.
І питання не стільки в низькокваліфікованій праці (не хотілося б, звісно, але часом вибирати не доводиться). Упродовж двох місяців я зазнавала тиску з боку людини, яка мала владу наді мною.
Консультант надсилав смс і телефонував пізно ввечері й на вихідних, призначав зустрічі щонайменше двічі на тиждень (коли нормою було одна-дві на місяць). У ситуації, яка залежала від нього, я вимушена була виправдовуватися за свої вчинки, пояснювати свої відмови, домовлятися.
Я тільки те й чула: “У тебе немає данської мови, бракує англійської, ти сама не впораєшся, ти маєш обнулити своє життя, відпрацювати наші податки, йти на ту роботу, яку ми тобі пропонуємо…”
Це було дуже схоже на аб’юзивні стосунки, коли тобі постійно кажуть про твою безпорадність і неспроможність діяти самостійно, культивують почуття провини, змушують діяти всупереч твоїм переконанням.
Зрештою, я написала керівництву скаргу на непрофесійні дії консультанта – і мені швидко його замінили.
Ситуація 2. Коли використовують твоє вразливе становище, пропонують роботу на безоплатній основі чи без будь-якої іншої компенсації (трудова експлуатація)
Шукаючи роботу, я познайомилася з професором (так свідчив його профіль на Linkedin), який писав книжку про Україну. І мій журналістський досвід міг би стати йому в пригоді. Професор одразу сказав, що робота над книжкою неоплачувана. Я була не проти, але натомість мала одне прохання: підготувати для комуни листа про мою роботу над книжкою як стажування. На той час такий лист був дорожчий за гроші, адже це звільняло б мене від необхідності шукати роботу деінде, “звітувати” про це щотижня перед своїм консультантом.
Та й робота над книжкою видалася мені цікавою.
Ми якийсь час листувалися. Мене дещо лякав великий обсяг майбутньої роботи, але списувала все на “труднощі перекладу”.
Коли ж зайшла мова про персональну зустріч, професор запросив приїхати до нього в гості. Я запропонувала альтернативу – у кафе десь у центрі міста, але мене наполегливо запрошували додому.
Це вже лунав тривожний дзвінок, та я тоді подумала: “Окей, все-таки серед білого дня – по ходу п’єси розберуся”.
Мене гостинно зустріла його дружина. І всі втрьох ми години три говорили про книжку. Переважно професор. Водночас повністю ігнорувалися мої коментарі щодо майбутньої співпраці.
Я мала писати щодня листи стосовно щонайменше 20 контактів, переконувати жінок ділитися своїми історіями, часто дуже особистими, збирати їхні фотографії.
Запитую його здивовано: “Чекайте, ви впевнені, що такий обсяг роботи можливо виконати зусиллями двох осіб? По-перше, це велика відповідальність – розпитувати в потерпілих про їхній досвід. Можливо, дехто з них втратив житло, зараз переживає смерть близьких, зазнав насильства… По-друге, збір фотографій – окремий шмат роботи з правом на їхнє використання… А ще переклад з української на англійську, упорядкування – і на все це лише три місяці?”
Від професора – поблажлива усмішка і жодної відповіді.
Я знову й знову запитувала: чи підготуєте потрібний лист у комуну? У відповідь на це чула туманні розмови про рівність у роботі над книгою, партнерство, про прізвище на обкладинці…
І в якийсь момент мені стало гидко.
Я побачила перед собою людину, що брутально хотіла скористатися болем, який переживають українські біженки, зокрема моїм, щоб написати свою книжку.
Ситуація 3. Розмови про секс і заміжжя під час обговорення потенційної співпраці
Однак мій топ – це знайомство з чоловіком, який уже з перших хвилин почав переводити розмови на особисте. Це не була “людина з вулиці”: його рекомендували знайомі, і ми почали спілкування.
Він цілком успішно пройшов телефонний фільтр, але “зламався” під час першої зустрічі.
Спочатку ще так-сяк цікавився ситуацією в Україні, перебирав можливі варіанти роботи в компаніях його друзів / партнерів, де мої знання могли б стати в пригоді.
А потім стрімко почав напрошуватися в близькі друзі, розповідати про своїх колишніх дружин і теперішніх подруг. Мене насторожила така його розкутість у спілкуванні. А вже на наступні дві репліки я внутрішньо запротестувала від такого знайомства:
“Чому ти мені не довіряєш, я – твій друг”. (До речі, це неодноразово чула і від професора, і від консультанта з працевлаштування.)
І такий собі невимушений коментар, чи я знаю про послуги, як прибирання квартири в еротичному одязі… Я різко відповіла, що це називається одним словом – “проституція”. На що він швиденько злився, а потім і наше “знайомство” зійшло нанівець.
Червоні маячки
Чи сказати, що я нічого не знала про подібні випадки? Знала. І навіть дуже добре. Але це десь у теорії. У житті досить однієї обставини – і ти вже можеш не відчувати ризиків.
У моєму випадку це була розгубленість і якась тотальна втома, а ще вимушеність вирулювати своє життя самостійно.
В усіх цих трьох аб’юзивних ситуаціях є багато спільного.
- Мені говорили: “Я твій друг”, “Чому ти мені не довіряєш” (або – “Довіряй мені”), “Я бажаю тобі тільки добра”.
- Наполягали на безкорисливості: “Мені нічого не треба, ми рівні”.
- Повністю ігнорували мої питання і прохання.
- На всі запитання зазвичай надавали ухильні відповіді, жодної конкретики.
- У розмові про робочі моменти переводили на особисте.
- Звучали анекдоти на сексуальну тематику, згадувались історії про колишніх дружин, подруг.
- Зустрічі могли призначатися вдома, не на нейтральній території, на місці, де я не могла контролювати ситуацію.
- Використовувалося моє вразливе становище для того, щоб я погодилася виконувати якусь працю безоплатно або ж погодилася на будь-яку роботу, з наполяганням на тому, що я в чужій країні й нічого не знаю, тиснули на слабкі місця тощо.
- Були наполягання на “дружніх” обіймах, які були неприємними.
Уже навіть двох з переліку цих червоних маячків досить, щоб завершити так зване знайомство. Чого я не зробила одразу.
Мене і моє покоління дівчат так довго вчили бути “хорошими” й не ображати своєю відмовою, що я досі вигрібаю наслідки.
Що найбільше мені допомогло вирулювати з цих ситуацій – це ставити багато конкретних запитань і наполягати на конкретних відповідях.
Але якби могла дати пораду собі тодішній, я б сказала одне: “Не дозволяй себе ображати. Іди й не вибачайся. Досить бути чемною”.
Автор: Ірина Виртосу
