Напевно це була б гарна назва для роману чи фільму – «Прості сімейні справи».
Дуже інтригуючи, багатогранно, розкриває простір для фантазування, що може критися за такою назвою. Детектив? Мелодрама? Комедія? Під цю назву підійшло б багато жанрів. Однак, це не назва книги чи фільму, а банальна фраза з соцмереж ОРДЛО, якою там просто та буденно відзначають дописи про чергове вбивство жінки.
«Її вбив чоловік. Прості сімейні справи». «Її вбив співмешканець, це просто сімейна справа, не лізьте». «Завтра похорон, не вигадуйте маніяків чи ще щось, вона померла через прості сімейні справи, її вбив чоловік». «Це не вбивство, що ви розганяєте паніку. Це прості сімейні справи, її вбив чоловік»…
Ось так банально, без емоційно – «прості сімейні справи» про вбивство.
Колись в до линиерівські часи, коли на Донбасі був мир, спокій, працювали не наливайки, а кав’ярні, гостинно відчиняли двері бутіки відомих брендів, салони змагалися між собою у наданні найпривабливіших послуг, а жінки Донбасу, мали повагу, свободу, час та натхнення бути жінкою.
А потім прийшов руський мир. Ну, як прийшов. Це досі питання. З огляду на те, що це мрія та бажання критичної більшості населення, то так, прийшов, бо його запросили й відкрили йому двері.
З точки зору меншості мешканців Донбасу, руський мир вибив ці двері, нагидив у кожній кімнаті, спаплюжив там усе й є не миром, а війною, окупантом, ґвалтівником та мародером.
Але ми не будемо торкатися сьогодні цього моменту. Ми поговоримо про те, як швидко знищує руський мир усе, включно з життям.
Мене часто питають, чи обрала б критична більшість мешканців Донбасу знову цей шлях, якби їм розповіли, що обожнюваний ними руський мир принесе їм знищення усіх їх прав, свобод, життя, знищить роботу, кар’єру, а єдиною розвагою буде змагання між квартирами у знищені тарганів, я шокую відповіддю – так, критична більшість все одно б обрала руський мир.
Я не знаю чому. Ну, найперше, нам би ніхто не повірив, якби ми це розповідали. Бо ми розповідали й нам ніхто не повірив.
Ми, проукраїнські мешканці Донбасу, казали своїм родичам, колегам, сусідам, що їх чекає. Нам не вірили. Ми розповідали про те, що будуть закриті усі соціальні програми, закриті усі шахти, буде моральна деградація, медицина повернеться на рівень «лопух-бинт-зеленька», зникне культура обслуговування та повага до людини, збільшиться кількість асоціальних груп людей, зросте кількість кримінальних злочинів. Нам не вірили.
А по-друге, якщо б й повірили, все одно критична більшість людей обрали б саме такий спосіб життя. Бо він, це життя, цей руський мир, він те, що дає їм свободу бути тими, ким вони є.
Я часто пишу про те, що окупація, оцей так званий руський мир, він просто одним рухом зірвав з багатьох (не усіх, не треба оце радянське «под одну гребенку») маски доброчинності, моралі, людяності. Й ті, хто їх носив, ці люди, вони зітхнули з полегшенням. Правда, я бачила це на власні очі. Бо більше не треба було вдавати з себе людину.
Не треба посміхатися покупцям, бо ти їх ненавидиш. Не треба виконувати правила гігієни, коли ти готуєш для відвідувачів, бо ти їх ненавидиш, а гігієна тебе просто дратує. Не треба бути уважним до людей, чемним, вихованим. Не треба навчатися. Життя стає простим та зрозумілим: вбий ти, або вб’ють тебе; грабуй ти, бо пограбують тебе, обдури ти, або обдурять тебе.
Це звичне життя для росіян та радянської людини, яке вони досі несуть у собі й намагаються нав’язати усьому світові.
Це світ цинізму, смерті та знищення, де немає жалю ні до кого. Навіть до самих себе.
Цей світ не народився у 2014-му році, він був створений до цього, в часи срср, сталінізму, ленінізму, гетто та таборів, де знищували в людях усе людське. В часи срср було закладено в критичну більшість суспільства ось цей руський мир, де більшість просто без чуйні та цинічні раби, які живуть виключно на первинних потребах.
Окупувавши Донбас росія зразу стала будувати там щось накшалт срср, виховуючи нові покоління вбивцями.
У 2014-му під триколорами та обіцянками повернути людей в часи срср, з людей поперло усе, що вони тримали під замком. Й ось кажуть, що ці люди жертви впливу пропаганди. Я не погоджуюсь, бо я бачила й пропаганду, й чула її, й бачила людей, що з ними відбувалося. То якщо придивитися уважно, уся пропаганда це просто гарно осучаснені наративи радянських часів.
Тому вона гарно лягала на «старі дріжджі», й випускала з людини отого гомо-советікуса, з хижими очима, який нервово облизує губи, бо дуже хоче крові.
Люди реально самостійно й добровільно прагнули жити у гетто, щоб над ними панували страх, психологічна та фізична наруга. В людях прокинулась маніакальна потреба вбивати, насолоджуватися чиєюсь смертю, страхом, біллю.
Я не знаю чому так. Напевно це потрібно розплутувати фахівцям. Я лише фіксую факти.
Як на росії так й в окупації різко люди стали залежать від смерті. Вони ніколи не кажуть «во имя жизни, будущого», а тільки повторюють «умереть во имя россии».
Про окупацію та швидке зняття масок з людей, перетворення людей на істот, які просто прагнули вбити через заздрість, тупість, ненависть чи свої мрії жити у цьому гетто усіх, хто ставав на їх шляху.
Моральна деградація суспільства, це перше, що фіксують люди в окупації.
Перше, хто постраждав в окупації стали жінки та діти. Їх ґвалтували, продавали, викрадали заради помсти, заробітку чи розваги. Не важливо які політичні погляди були у цих людей. Просто водночас насилля в житті людей в окупації стало нормою.
Можна було б сказати, що це слабка ланка, діти та жінки, спокуса для вбивць та маніяків. Однак, найстрашніше, що вбивцями виступали самі жінки. Вони запросто замовляли вбивство, викрадення чи зґвалтування дітей колеги по роботі чи самої колеги, бо ж краща, дратувала.
З перших днів окупації ОРДЛО просто накрило хвилею насилля. Я писала про це ще з окупації, та усі 10 років, бо збирала та документувала усі випадки, про які змогла дізнатися. А скільки того, що залишилося без фіксації?
А ось на росії насилля, це норма життя. Тут не буває хвилі чи спаду, бо це просто постійно. Розумієте? Просто постійно череда смертей, зґвалтувань, педофільних злочинів, канібалізму. З року в рік, з дня в день росіяни знищують росіян.
Прості сімейні справи… В окупації одразу зросла кількість випадків домашнього насилля. Ну, й педофілія, коли саме у родині ґвалтували дітей. Наразі сексуальне життя з прийомними дітьми, це норма в ОРДЛО. Жінки, коли застають чоловіків-співмешканців на розбещенні дитини, просто роблять вигляд, що нічого не сталося, або починають ненавидіти дитину «сама виновата, влезла к нему в постель, сама соблазнила».
Жодна дівчинка не розповість матері про те, що її новий співмешканець-бурят її ґвалтує, бо знає результат, мати її поб’є, не повірить. Діти дуже бояться насилля, як відповідь на довіру.
Прості сімейні справи… Це найстрашніші історії з життя окупації. Це те, що зажавши залишиться безкарним.
Прості сімейні справи…За цими словами криється сотня чи навіть тисяча розповідей про сімейне насилля, вбивство жінки, дитини, безпорадність жертви, та виправдання насилля.
Суспільство завжди на боці того, хто вбив, зґвалтував, знищив, та завжди проти жертви. Саме тому, коли в мережах зявляється повідомлення про чергову жінку, яку вдома забив чоловік чи співмешканець, суспільство в ОРДЛО зітхає «сама виновата, довела мужика» та « «ой, не лезьте в чужую жизнь, это простые семейные дела».
Ось така історія. Вірніше роздум на фоні нового повідомлення з ОРДЛО. Чоловік, вірніше співмешканець, вбив свою жінку. Оцих «співмешканців» у військовій формі, в ОРДЛО зараз багато, я писала про це.
Та й самі мешканці ОРДЛО, вже настільки втратили людяність, що вбити їм легше легшого.
Прості сімейні справи… Що ж, зараз, напевно, єдине що ми можемо зробити, це висновки та усе, щоб ця руська зараза ніколи не зайшла ще глибше. З іншим будемо поступово розбиратися після деокупації.
Сімейне насилля – це ще один прояв руського миру, як й виправдання чи просто закриття очей суспільства на ці випадки. ОРДЛО це наше чорне дзеркало, в яке нам варто подивитися, щоб побачити усі наявні загрози.
