Останнім часом, якщо промоніторити соцмережі, може скластися враження, що між цивільними і військовими існує не просто конфлікт, а йде відкрита війна.
В реальному житті ж все чомусь не настільки трагічно. Так є окремі випадки, але в цілому ситуація "напружена, але контрольована" ©.
Чому все змінилося, особливо за останні місяці.
Головні причини дві: зовнішні і внутрішні.
1.Внутрішні.
З точки зору військових все стало виглядати не дуже комільфо після того, як закон про мобілізацію/демобілізацію стараннями одного чудового комітету перетворився на велике ніщо і був прийнятий для "аби було". Погодьтеся, що почуття "Воюй довічно, ваєнний" мотивації ні разу не додає.
Так само не додає мотивації, коли читаєш "благовідні" відмазки здорових бичків, чому саме вони, мамині черешні, не можуть воювати.
Сидить військовий десь під Часіком і думає:
- Замінювати мене вони не хочуть, воювати за свою країну не хочуть. То чому я маю їх захищати? Я теж хочу жити, бачити родину, відпочивати як біла людина.
І його цілком можна зрозуміти.
З точки зору пересічного цивільного (який не дотичний і не був дотичний до війни) все виглядає не комільфо вже доволі давно, десь з закінченням успішної Харківської операції.
Розумієте, одна справа - пишатися ЗСУ, ліпити наклейки про руський корабель і азартно вболівати за наших, дивлячись на війну по телевізору.
Абсолютно інша справа - самому брати у цьому участь.
На початку повномасштабки стараннями Люсі Арестовича багато хто дійсно повірив, що це закінчиться за пару тижнів, максимум - місяць. Виявилося, що все затягнулося, але поки ЗСУ успішно давали тягла ворогові, можна було продовжувати вболівати.
Коли ж армія внаслідок багатьох причин перейшла до оборони, яку противник повільно, але подавлює, вболівати стало не цікаво, а тут ще й мобілізаційні заходи настрою не додають.
У когось в коментах бачив ідеальне порівняння: Рим, Колізей, б'ються гладіатори, народ радісно кричить.
Але бій затягується, бійці гинуть і виявляється, що гладіаторами мають стати глядачі. Не дуже радісна перспектива, правда ж?
Різниця тільки в тому, що наші "гладіатори" з 2022 року кричали, що треба готуватися, бо на арену доведеться виходити всім. І зараз кричать так само, але хто х тих секуторів та ретіаріїв слухає...
2.Зовнішні причини.
Справа в тому, що конфлікт у нашому суспільстві балалайцям дуже потрібен, навіть не стільки конфлікт, скільки зрив мобілізації.
І складається дивна ситуація: фактів "бусифікації" останнім часом поменшало, а почитаєш соцмережі, то складається враження, що це коїться на кожному перехресті. Як так?
Ну простий приклад у мене був вчора.
Блимнула в стрічці новина (до речі, абсолютно нейтральна, без негативу) про роботу ТЦК у якомусь маленькому місті.
Сторінка, на якій вона опублікована - сторінка якогось дрібного місцевого телеканалу з 1,5К підписників.
А тепер увага!
До новини - близько 450 коментарів, причому абсолютно однотипних з неймовірною кількістю емоційного негативу.
Але і це не найцікавіше.
У кожного (буквально кожного, повторюся) коментатора - або закритий профіль, або геть порожній, або (два акаунти таких бачив) з репостами квіточок і якихось дебільних відосів.
Ну правда ж, ні разу не боти?
А якщо не вдаватися в такі дрібниці, то цілком може скластися враження, що це дійсно 450 живих людей так негативно ставляться до дій ТЦК, які фігурують в новині.
Можна скільки завгодно реготати на тему "Ахахаха, скажіть, що це ІПСО, ахахаха". Можете реготати, воно ж смішно, ви ж мало нареготалися, правда?
І так, росіяни в ІПСО вміють, в примітивне, без якихось складних ходів, але масове і дієве. Вони знають слабкі місця нашого соціуму і давлять саме на ці точки: на жадібність, інфантильність та неосвіченість. Ну і на жагу примітивного більшовизму, само собою.
Не варто думати, що ворог ідіот, він, на жаль, не ідіот геть.
Резюмую цитатою, для подумати.
Один в'язень концтабору колись писав:
"Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все скінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись скінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися".
