Дехто з пристойних людей, котрі підтримали Зеленського на виборах (або після), намагаються доводити нам, що молода команда, котра прийшла до влади, просто більш гнучка і винахідлива в справі досягнення миру, а курс на суверенітет, ЄС та НАТО залишається незмінним. Але з фактами це жодним чином не корелює.
1. Колишній керівник Київського СБУ Щеголєв приєднався до низки посадовців режиму Януковича, котрих відпускають з-під варти попри звинувачення в заподіянні смерті людей на Майдані або колаборацію з росіянами в захопленні Донбасу. Виглядає це ще більш яскраво на тлі ув‘язнення Пашинського, одного з керівників Майдану, по стовідсотково сфальсифікованому звинуваченню.
Тут я мушу дати невеличке пояснення. Теоретично там можлива справа по перевищенню необхідної самооборони (хоча і в неї перспектив небагато). Але «умисне завдання тілесних ушкоджень» жодним чином на голову не налазить. Чому ж воно з‘являється, хоча слідство і прокуратура не можуть не розуміти, що за фальсифікацію, ймовірно, доведеться відповідати? Бо «перевищення» не дає можливості використати взяття під варту як запобіжний захід. Зеленський же пояснив усе дуже просто: мовляв, народ хоче, щоб Пашинський сидів. Відкинемо зараз дегенеративний рівень розуміння гарантом самого способу функціонування державних механізмів, а зосередимося на «народі», на котрого Зеленський так сильно орієнтується. Що це за «народ» такий, що вимагає, аби Пашинський сидів, а от Щеголєв чи Єфремов були на волі? Думаю, це точно не ми з вами, і ми добре знаємо, про кого мова.
2. Не менш яскравим є епізод із запорізьким «слугою» Шевченком, причому, не тільки самим його виступом по РосТБ, а й подальшим коментарем. Він не тільки озвучив усі антиукраїнські тези російської пропаганди, а й пояснив згодом, що це точка зору його виборців, з якою він прийшов у парламент. Найяскравіше тут - позиція його партії і фракції, котрі не знайшли за потрібне щось заперечити чи засудити - при надзвичайній чутливості до піарної складової своєї діяльності. Іншими словами, ця партія опирається на, переважно, ватний, малоросійський, капітулянтський електорат, під нього вибудовує свою політику. А на проукраїнський і прозахідний оглядається тільки вимушено, бо остерігається його пасіонарності.
3. У цю ж логіку чітко вкладається останній епізод із неподанням заявки на ПДЧ НАТО. Пояснення влади щодо такого рішення, мовляв, за Ющенка заявка вже подавалася, є відверто брехливими. По-перше, після Ющенка був Янукович із його декларованою «позаблоковістю». По-друге, як прозахідні сили всередині України, так самі країни Заходу мають достатньо підстав сумніватися в незмінності за нових умов узятого попереднім президентом та урядами курсу на ЄС та НАТО. Тому, переподання заявки було б дуже важливим сигналом. Але, як ми вже зрозуміли, політика нової влади буде орієнтуватися на сили антизахідні, просто робитиметься це обережно, аби не «розбудити звіра».
Я досі критикував нову владну команду за капітулянтство, малоросійство і дилетантизм. Сьогодні у нас є достатньо доказів реваншизму антиукраїнських сил, Антимайдану. Факт, що він не є повністю відкритим, і його лідери в Україну ще не повернулися (крім Портнова і Богатирьової), говорить лише про те, що новій владі вони ні для чого не потрібні - тільки заважатимуть. Але політика буде дуже схожою. Принаймні, в тій мірі, в якій ми це дозволимо.
