Як смерть відходить за край,
Поранені просять пити
І більше, ніж зазвичай
Жити хочеться, жити…
Очі війна примружить -
«Рятуйся! Як мене чути?»
Немає вибору, друже,
Бо навіщо тоді бути?
Навіщо вмирали ті,
Що досі були до тебе?
Навіщо твої брати,
Щойно пішли на небо?
Бачиш, там, зі спини
Отруйні як каракурти -
Манкурти твоєї війни,
Твоєї землі манкурти,
Прийшли, наче та орда,
Заперли на трон сідниці
Аморфні, немов вода,
Волають – «Яка різниця»?
Вже меле скажений млин,
Твій світ на свої закони.
І лізе з усіх щілин
Прожерлива сіра зона.
Де світло якесь брудне,
Де темрява наче гріє,
Де ти не чуєш мене,
А я тебе не прикрию.
Де сонце вже не встає,
Бо всім все давно до дупи.
Де ми віддамо своє,
І нас віддамо, до купи.
Або, ми ще разом, брате?
І нам вистачає віри,
Щоб наші життя і втрати
Назавжди не зжерло сіре?
