Ми обурюємося, що нині Україна слухає російську попсу, де нема ні мелодії, ні гармонії, ні змістовних слів. Як кажуть фізики, шум у каналі зв’язку.
Все зрозуміло – в людей утворився стійкий динамічний стереотип. Це, як куріння.
Десятиліттям то било людину по мізках, тому щось гармонійне, мелодійне – а такого зараз і в Західній Європі, і в Україні сотні й тисячі – ті мізки вже не сприймають. Так, це проблема.
Щоб її розв'язати, необхідна дуже велика праця. Праця всього суспільства.
Але розмова зараз про инше. Подивився кілька фільмів, де присутній кошовий отаман Іван Сірко, і згадав про слухачів москвинської попси. Та це одне і те ж. У фільмах дурниця на дурниці. Ну навіщо дорослим дядям говорити про те, що козаки після смерті Сірка носили з собою його руку?! Була ж ексгумація, і руки знаходились на місці…
Або, що він був характерником. Та відомо всім, хто цим цікавиться, що характерник не може пити спиртного, ходити до чужої жінки і проливати кров своїх…
Навіщо зараз, після третини століття кровавої битви за незалежність повторювати московські вигадки?!
Сірко живим добре служив Москві, а з мертвого вона зробила гарний бренд, і цей бренд служить їй і досі…
От про битви.
Виграв 55 чи 65… Самійло Величко сказав 55, і оту цифру повторюємо вже пару століть. Однак, у якісь вирішальній битві на користь України Сірко не був замічений… Навіть Величко не відшукав…
Так, С. Величко створив сильну літописну історію, але він був промосковської орієнтації, і не все треба сприймати на віру.
У війні Москви проти України 1658-59 роки І. Сірко воює на боці Москви. І добре воює. Дякуючи йому, Москва здобула над Україною перемогу, потім окупувала. І від цієї окупації ми не можемо звільнитися досі.
Восени 1658 року гетьман І. Виговський посилає брата Данила з військом, щоб вибити з Києва москвинів В. Шереметьєва, які вже зайняли місто. На допомогу козакам Данила – брацлавський полк з полковником Тимошем. Що далі.
Осмислюйте…
Сірко б’є у тил козакам і розбиває їх…
Це одна з його «перемог». «Цим він надав величезну послугу київському воєводі Шереметьєву». (Д. Яворницький).
А Шереметьєв розважається. Похвалився, що вони повісили 3000 чоловік. Просто так. Щоб позабавитись. (Буча має традиції).
Після Конотопа у відплату козаки повісять 5000 полонених мосхів.
Конотопська перемога над московським військом давала можливість Гетьманщині позбутися ординського впливу. Але саме Сірко знову допомагає Москві.
На вимогу О. Трубецького «чініть промисєл», Сірко нападає на беззахисні татарські села. Татарське військо, яке в союзі з гетьманським перемагало московське, змусило покинути союзників. Довершити перемогу І. Виговський не зміг.
За це платному агентові заплачено «двісті золотих та соболів на триста карбованців».
Наслідки Гетьманщина (Україна) відчула відразу.
Цього Сіркові замало. Він піднімає бунт проти І. Виговського. Поширивши його на Лівобережжя, одіозний отаман посилає гінців до Трубецького, щоб той прийшов туди з військом. Трубецькой не став зволікати… Привівши з собою 40 тисяч війська, він примусив козацьку старшину (яка погодилась приїхати до Переяслава) укласти Переяславський договір.
З Правобережної України депутатів на цій Раді майже не було. Основним бенефіціаром там виступав Сірко. На Юрія Хмельницького уваги вже майже не звертали.
Як результат маємо Переяславську угоду 1659 року… А там уже України нема.
Найогидніше, що підписанти зобов’язалися видати москвинам всю родину Виговських, а на родини Гуляницьких і Ждановичів поширювалась заборона займати будь-які посади в уряді. (Наївний Ю. Хмельницький від себе особисто просив, аби цар помилував його родичів – Івана Нечая, чоловіка сестри Степанії – її теж відправлять на заслання, – і Данила Виговського, чоловіка другої сестри Олени, – пізніше вона стане дружиною П. Тетері).
Та коли старшина дізналася про зміст Переяславських статей, вона обурилась. Зрозумівши, що вони вже не особистості, що їх хочуть перетворити на хлопчиків для побиття, 23 листопада 1659 року старшина відправляє до Москви делегацію до царя з просьбою(!) змінити договір і затвердити Жердівські статті.
Відповідь коротка: «быть по Переяславскому договору».
А про родичів гетьмана і не згадано.
Тепер малороси стали чухати потилицю – втямили, з ким мають справу.
Все справедливо – старшина отримала те, що заслужила.
Очі всім відкрилися згодом. Коли закатоване тіло биховського полковника Данила Виговського було демонстративно надіслане вдові.
«В понеділок (5 січня 1660 р.) у Суботів привезли тіло Данила Виговського, жорстоко замученого в столиці за наказам самого царя. Все тіло його пошматоване батогами, очі виколоті й сріблом залиті, вуха свердлом вивернуті й сріблом залиті. Пальці перерізані. Ноги по жилах розібрані. Одне слово – нечуване звірство… Прибіг Хмельницький уранці, побачивши тіло, гірко плакав. Данилова дружина (Олена Хмельницька) кляла його страшними прокльонами…
Велике після цього почалося збурення, як побачили таку жорстокість».
Це слова очевидця польського посланця Силецького. Їх приводить і Тетяна Яковлева, і Наталя Яковенко.
Зрозуміло, Іван Сірко тоді від сорому не червонів.
Більшість істориків пише, що Сірко «бив турків і татар». Не тільки. Частіше своїх. Турків і татар, зазвичай, бив тоді, коли Гетьманщина укладала з ними мир. За гетьманства Тетері Сірко «Пішов під черкаські міста». Щоб «визволяти». Для царя. «За нашою, Івана Сірка, допомогою повернено знову вашій царській величності всю Малу Росію».
І що важливо, на його думку, до «визволених» міст «слід вислати ратних людей». «Путін, вводі войска!» мають традицію. Тільки до путіна писали росіяни, які прижилися тут не без допомоги Сірка, а до царя писав сам отаман…
І, як личить, підпис з титулом і соціальним статусом «нижайший раб и верной подданой». (23 березня 1664 року).
Восени 1667 року гетьман П. Дорошенко під Підгайцями (Галичина) за підтримки татар взяв в облогу армію Яна Собеського. Визнання Гетьманщини, як незалежної держави, могло вирішитись за декілька днів…
Сірко з січовиками знову нападає на беззахисний Крим. Вчинок абсолютно дикий. Про напад на беззахисний Крим (кримське військо в цей час допомагає звільнити Україну) деякі Історики та публіцисти пишуть, як про подвиг. Але нам таки треба знати, що це був звичайнісінький розбійницький напад на жінок і дітей. Напад і брутальне пограбування. При тому, злісне порушення міждержавної угоди…
Коли ж «герої» з награбованим повернулися на Січ, то написали до Москви, які вони хоробрі та ще й попросили грошей за похід. Таке Москві, зрозуміло, дуже сподобалось…
Після Підгайців Україна на століття втрачає можливість стати самостійною…
Влітку 1671 року Сірко з колаборантом Ханенком допомагає вже Яну Собеському брати українські міста…
Не захищали рідну землю, а допомагали ворогові її плюндрувати.
Нагадаю, ці міста були під юрисдикцією Петра Дорошенка. Цебто, належали до вже незалежної України.
Дорошенка звинувачують, що він уклав договір з турками. Але про причину воліють не згадувати. І мовчать, що після Андрусівського перемир’я – а це демонстративна зрада України і Варшавою, і Москвою, водночас, денонсація Переяславських договорів, – Україну терзали як зі сходу, так і з заходу, незважаючи на те, що П. Дорошенко з ними укладав набагато більше різних угод, на які вони, чисто по московськи, навіть не звертали уваги. І що тільки турки дотримувались договірних умов.
Дорошенко веде запеклу боротьбу за об’єднання лівого і правого берега. Вороги і з заходу, й зі сходу після Андрусівського договору роздирають Україну. Гетьману вдається зробити, здавалось би, неможливе. Використовуючи і зв’язки, і дипломатію, і силу зброї, він таки об’єднує Лівобережну і Правобережну Україну. Та у спину б’є Сірко…
Уже понад півтори століття, як опублікована праця С. Величка. (До того двісті років вона була в рукописі). Це він переповів історію з польської хроніки, де розповідається, як Сірко з січовиками напали на Крим і звільнили невільників. Потім отаман сказав, що котрі хочуть повернутись, аби повертались назад до Криму.
Три тисячі вирішили повернутись. За логікою Сірка – в неволю.
Що робить одіозний отаман. Дає наказ вирубати всіх. Мовляв, вони народять мусульман…
І ніхто й словечка не скаже, що у турків і татар була терпимість до іновірців, на відміну від московського православ’я.
Болгарія жила під турками 500 років і зберегла християнську віру.
Вчинок Сірка – це воєнний злочин. Абсолютно дикий, не виправданий жодною мотивацією. Та мудрий стратег розумів би, яку користь могли приносити Україні ті люди. У фільмах цей вчинок виправдовується.
Люди, хто ми?
Я вважаю, що це художній вимисел польського хроніста.
А С. Величко використав матеріал та ще й придумав трохи свого, щоб виправдати злочин. Та навіть Сірко на таке не пішов би. От тільки не можу зрозуміти, навіщо таке вигадувати…
Можливо, поляк хотів підкреслити жорстокість українців, але для чого таке поширив Величко…
Про І. Сірка написано дуже багато. Здебільшого це публіцистичні штампи «хоробрий», «перемагав», «їв з козаками», і т. д., ніби тоді могло бути якось інакше.
Сірка почав романтизувати Костомаров, продовжив Яворницький. (Більш правдиво у Д. Дорошенка). Але і в того, і в того отаман зображується скоріше, як літературний персонаж, і менше, як історичний. Це данина епосі романтизму. Шкода, що цієї традиції дотримуються сучасні публіцисти та деякі історики. Здебільшого, школи Толочка.
Так, Сірко герой, але герой московський, а не український. Цареві він служив вірно. Коли відчув, що втомився, то написав, щоб відпустили зі служби. «Милосердний государь. Вели мне, холопу своему с женишкою и детишками в домике пожить, чтобы живучи порознь, вконец не разориться и при старости бесприютно не умереть». Цар не дозволив.
Для чого я це все написав. Масово поширюється дурня, що І. Сірко наче б то читає лекції у Сорбонні. Малограмотний Сірко – і лекції з історії...
Для України цей політичний еквілібрист зробив надто багато лиха…
А ми й далі слухаємо і поширюємо москвинську попсу, прославляємо москвинського героя і заявляємо, як ревно любимо Україну.
Хочу нагадати, що ні в Т. Шевченка, ні в І. Франка, ні в Лесі Українки, та й у инших письменників Сірко не згадується жодного разу.
Легенду про його «подвиги» розкрутили більшовики та їхні підтанцьовщики…
Сірко – драма обманутого національного розуму. Сьогодні отой обманутий національний розум породив нинішню українську владу, а вона, ця влада – а це здебільшого покидьки, – може стати причиною національної трагедії.
І то не перебільшення. Якщо країною керують агенти ворога, який веде проти нас війну, то є над чим подумати…
Трагедія 2019 року сталася тому, що народ дозволив, аби йому стерли пам’ять…
Хочеться вірити, що це тільки поганий сон, що нація прокинеться, кожен усвідомить себе і зі здивуванням з усмішкою спитає ближнього:
«Що це було?» І відповідь буде спокійною: «Усе вже зникло».
