Прочитав пост одного колишнього політика і він мене наштовхнув на певні думки.
Вже майже 2 роки в Україні триває повномасштабна війна, а об’єктивно гаряча фаза 10-річної війни. Однак станом на сьогодні в нас так і не розроблено чіткого регламенту та критеріїв впровадження санкцій.
Тому навіть зараз всі рішення в цьому напрямку приймаються в ручному режимі на підставі звернень відповідних держструктур, зокрема СБУ, до уряду чи РНБО. І от саме через відсутність чітких критеріїв цей ручний режим дозволяє дуже селективно застосовувати механізм санкцій. Причому, відсутній механізм оскарження санкцій, способів апелювати проти рішення, яке наносить значні збитки підсанкційним компаніям.
І якщо в розвинених країнах механізм санкцій є частиною дипломатичних зусиль держави для відстоювання національних інтересів, то в нас цей механізм використовується виключно як інструмент політичної розправи.
І я чудово розумію чому в нас нема чітких критеріїв та регламенту накладення санкцій. Тому що в процесі може виявивитись, що ці санкції треба буде накласти на когось з близького оточення, або того хто має на тебе компромат, як в кейсі Деркача чи Жванії, або ж як в кейсі Дубінського - ну я ж сам його зробив депутатом
Також, я не хочу критикувати колишніх представників влади, які раніше не помічали існування цієї проблеми, бо були при владі. А от зараз, коли влада опинилась в руках інших людей і сама проблема загострилась, то вони зрозуміли, що цей ручний режим може спрацювати проти них.
Однак, саме досвід «колишніх» повинен теж наштовхувати на певні висновки. Всі хто зараз знаходиться при владі повинні розуміти, що вони при владі будуть не вічно. І колись саме цей недосконалий ручний режим може спрацювати проти них.
