Розбиті війною дороги подекуди ще пам'ятають кількість вбуханих в них грошей, і обірвані бігборди обабіч доріг ще майорять жовтими клаптиками про щось велике, під патронатом когось...
Вантажівки тут їздять і вдень, і вночі. Ямковий ремонт не рятує, і ми добираємося до міста з перешкодами, долаючи хвилі асфальту, на які перетворились ті самі дороги.
Війна - завжди не до кінця передбачувана річ. І коли ти починаєш свій шлях з того, що під час війни обираєш не військові пріоритети - то результат ось такий. І хтось досі каже, що ти класний, і ти мудрий, і ти все робиш правильно, і як же ж далі без тебе, - зрештою ти все зробив не так, не тоді і не туди. Бо кількість вбуханих в дороги грошей під час незавершеної війни - це гроші в нікуди. І вони величезні. Вони неймовірно великі, бо на них можна було відкупити у смерті десятки й сотні тисяч життів.
Вміння розставити пріоритети під час біди - це прерогатива тої самої політичної мудрості, якої ми так і не побачили. Ми, яким окозамилювання вже набридло. Я слідкую за новинами, що і куди прилетіло, в телеграм каналах, але за звичкою пропускаю, не читаючи, щовечірні традиційні звернення. Бо не розумію, навіщо вони "щовечірні". Навіщо так часто і так багато "Я", коли потрібно багато "ми", або хоча би чесні результати виконання своїх обов'язків. Своїх, а не тих, що виконали інші.
Самозакохана людина - це біда. На фоні біди всенародної - це щось, що викликає відразу. Особливо коли ти в одній реальності, а хтось її не розуміє.
У нас є великий гіпермаркет на Салтівці, на який фанерними очима дивляться сотні багатоповерхівок. Напівпустих сьогодні. Гіпермаркет працює частиною, а більша частина закрита і холодна. Безлюдна. Там покинуті магазини, загиблі квіти в величезних горщиках, пил та голі манекени. І немає ні людей, ні тепла, ні світла. Довжелезні темні коридори порожнечі, які колись були наповнені тисячами людей. Порожні і сумні.
Бо політична мудрість - це прерогатива розумних. А розумні не витрачають чужі гроші під час діючої війни в нікуди. Бо є куди витрачати, навіть коли оманливе затишшя, і десь розвели війська, і це тобі просто здається, що далі гірше не буде. Бо оманливе затишшя - це час для посилення оборони, а не її послаблення. А так, - фанерні вікна пустих квартир, тисячі вікон, закритих фанерою, - і чи живі всі їх власники, ми не знаємо...
Куди простіше рішення - почати відлік війни лише з 24-го. Бо тоді не треба виправдовуватися, куди поділись величезні гроші. Бо "з війною я зрозумів... Мій дім - не стеля і стіни..." А війна почалася лише рік тому. Он, бачите, й журналісти масово ведуть відлік у своїх телеефірах - 400-й день війни, 401-й, 402-й...
Що було - те забулося. Нащо вам те рахувати?
