Кілька днів тому у ФБ з’явилося оголошення про набір працівників на підприємство з випуску безпілотників. Інформації – мінімум: підприємство в Києві, робота оплачувана. Й телефон.
Оголошення спричинило справжній вибух: сотні перепостів й коментарів, тисячі бажаючих, запити з інших міст: а чи є таке в Харкові, Дніпрі, Львові, Запоріжжі?.. Що цікаво: чимало людей заявили, що готові працювати безкоштовно! Чималу частку становили дописи людей «60+» - тих, що працювали на виробництвах, технічно освічених й напевно більш дисциплінованих за «покоління смузі». Й можу припустити, що оті неофіти пенсійного руху мають й освіту вищої якості за ту, що надає нині система вишів. Про досвід роботи на виробництві я вже змовчу…
Водночас, наше керівництво, галузей ВПК зокрема, скаржиться на дефіцит робочої сили, зокрема інженерних кадрів, що є стримуючим фактором для нарощування озброєнь.
Чи є оте оголошення у ФБ про найм на роботу й кількість відгуків на нього репрезентативним? Вважаю, що так. Якщо сотні людей з різних міст рвуться виробляти безпілотники, а дехто навіть не просить зарплату – це говорить про невикористаний потенціал, а отже – потенційно втрачені обсяги продукції.
Нам не відомо про реальні обсяги виробництва озброєнь в Україні. Дані, якими ділиться влада вкрай обмежені й неконкретні. Відомо, що за Совка на території УРСР знаходилась третина радянського ВПК. Але є нюанс. Дуже мало підприємств були із замкненим циклом виробництва, здебільшого все будувалося із розрахунку на кооперацією, передовсім із російськими підприємствами. Це є проблемою. Бо нам важко відновити виробництво тієї самої зброї, що вироблялася на українській території при Совку. Особливо беручи до уваги 30 років руйнування галузі.
Тим не менш, величезна кількість підприємств ВПК, як спадок від СРСР – це грандіозна база, особливо з урахуванням ракетних атак ворога, які долітають до будь-якої точки України й нестачі засобів ППО. Справа в тім, що за таких умов не менш важливими за технології є захищеність виробництв. А із цим в нас не повинно бути проблем. В Україні повно підземних добре захищених приміщень, де можна організувати будь-яке виробництво попри ракетні обстріли. Обиватель може просто згадати героїчну оборону Маріуполя, яку чинили бійці «Азову», не один місяць ховаючись від потужних бомбардувань у сховищах металургійного комбінату. Таких сховищ в нас безліч по всій країні. Отже, де виробляти – маємо.
Напевно ж залишилася така-сяка виробнича база у вигляді верстатів 30-50 річної давнини. Але принаймні для випуску примитивно снарядів й мінометів воно придатне. Люди рвуться на ці виробництва… То в чому ж проблема? Чому бійці з передової весь час просять забезпечити їх дронами та мінометами? Скільки б люди не донатили грошей на їхню закупівлю, від того виробництво не з’явиться. Його слід організувати.
Дещо дивно говорити про це на закінченні другого року війни. Нагадаю: в нас досі немає власного патронного заводу, ми не виробляємо пороху. А міністр стратегічної промисловості Галущенко у недавньому інтерв’ю промовив дивну фразу: ми будемо раді, якщо приватні інвестори візьмуться за виробництво порохів… А два роки до цього ви не були раді? Чи це короткий термін для організації такого виробництва?
Пам’ятаю, 2014 року після анексії Луганщини й Донеччини, через що ми втратили єдиний в країні Луганський патронний завод, я спитався у знаного військового експерта: як нам тепер воювати, наскільки складним й довгим буде будівництво нового патронного заводу? Відповідь мене здивувала. Виявляється, нині випускають патронні заводи на колесах. Тобто, це таке модульне виробництво, яке за необхідності, можна просто завантажити на платформи, перемістити в іншу частину країни й швидко відновити виробництво! Минуло дев’ять років: Україна досі не має власного патронного заводу за виключенням невеличного приватного виробництва, у якого доволі натягнуті відносини із керівництвом держави.
Всі ми пам’ятаємо заяви очільника «Рейнметал», який обіцяв через три місяці запустити спільне виробництво в Україні. Жодної заяви про його початок роботи. Що тут пішло не так? Виявляється не лише українські чиновники можу бути брехунами. А й німецькі директори...
Про все це чомусь не говорять військові та економічні експерти. В нас взагалі чомусь не люблять обговорювати економічні питання. Витівки Безуглої та Фаріон, замерзаюча росія, вибори в США – все це радо слухають. Але наша перемога кується в окопах й на виробництвах. Й на другому – економічному – фронті поки що не відчутно перемог.
