Пересуди про двійників Путіна в останні місяці стали такою ж невід'ємною частиною інформаційного простору, як війна, ракетні обстріли та постачання озброєння. Я намагався не звертати уваги на ці постійні розмови про те, що Путін – насправді не Путін, поки «новини» про дублерів російського президента з'являлися у різноманітних телеграм-каналах, ніби навмисне створених для перетворення політики на мультиплікацію. Але тепер уже й сам президент України публічно висловлює сумнів щодо існування Путіна. Тепер уже й шановні журналісти намагаються зрозуміти за фотографіями та телевізійними репортажами, Путін виступив на черговій селекторній нараді або все ж таки його двійник. І, таким чином, наші надії на вихід із ситуації, в якій опинилася Україна, після російського нападу мимоволі починають ототожнюватися навіть не з самим Путіним, а з двійниками Путіна – залежно від того, що той чи інший прихильник невибагливого міфу вкладає у сам факт їхнього існування – продовження путінського режиму без Путіна чи, навпаки, швидку смерть «господаря» двійників, який настільки ослаб, що вже не може обходитися без дублерів.
Насправді історія із двійниками – невід'ємна частина і російської політичної культури, і культури авторитаризму взагалі. Диктатор, який не має жодної легітимності, окрім легітимності сили, – завжди параноїк. Він боїться замахів, не довіряє навіть найближчим соратникам, всюди бачить смерть і чудово розуміє, що його будь-якої миті може повалити і знищити той, хто виявиться сильнішим. Тому диктатор завжди обережний. І може навіть використовувати дублерів, які з’являються там, де диктатор не хоче бути. На саму ефективність влади це ніякого впливу не має. Тому що диктатор – не лялька у руках власного оточення. Він носій інформації та довіри. Диктатура чи навіть популістський режим незмінно призводять до того, що перша особа оточена нікчемами. Президент-диктатор і президент-популіст можуть відрізнятися багатьма якостями, але їх завжди поєднує відсутність критерію якості, обмін повноважень та грошей на безоглядну особисту відданість. Ось чому і диктатури, і популістські режими приречені, а на народи, які або не можуть чи не хочуть позбутися таких режимів, або у демократичних умовах голосують за них, очікує одна криза за іншою.
Але двійникам не дано скористатися такою кризою. Загибель диктатора – завжди зникнення дублера, навіть якщо такий і існує. Тому хто саме виступає із кремлівської трибуни, хто саме сидить за довгим білим столом, Путін чи не Путін, жодного значення не має.
Але тоді чому так багато в Росії та навколо неї говорять про путінських двійників? А тому, що це не лише історія про диктатуру, а й історія про Росію взагалі. У цій країні ще з часів останніх Рюриковичів на московському престолі ніколи не було легітимної влади, яка б спиралася на процедуру, а не на узурпацію. Під сумнів ставилася легітимність уже першого спадкоємця Рюриковичів Бориса Годунова, з'явилися численні самозванці-«лжедімітрії», двійники влади. Період смути завершився появою на престолі Олексія Романова – теж за дуже суперечливих обставин, ніяких реальних прав на престол новий цар не мав, та й спочатку не правив зовсім: справжнім главою держави був його батько, патріарх при дворі попереднього царя-самозванця. Можна було б сказати, що тоді так змінювалася влада практично всюди, але довіри до влади це теж не збільшувало ніде. Та й із Романовими кожна нова ситуація виглядала гіршою за попередню. Вже поява на престолі Петра I викликала численні питання. Новий цар, з одного боку, перешкодив узурпації влади своєю сестрою, царівною Софією, але з іншого – зайняв престол, на який як молодший брат попереднього царя не мав жодного права. Невипадково тоді у Москві було «двоцарство», яке завершилося лише зі смертю Івана, старшого брата Петра. Але престол не перейшов до нащадків Івана, а залишився в руках узурпатора – Петра, молодшого брата. І потім ця узурпація породжувала одну узурпацію за іншою, молодша гілка сім'ї постійно знищувала представників старшої, поки нарешті дружина нового монарха, німецька принцеса, яка не мала жодного стосунку до Романових, скинула і вбила свого чоловіка за допомогою жадібних коханців і стала Катериною II. І тут же, звичайно, довгоочікуване шоу двійників: як за Бориса Годунова по Москві шастали численні «царевичі Дімітрії», що вижили після таємничої загибелі, так і у катерининській Росії почали з'являтися «Петри III», найвідоміший з яких, звичайно ж, – Омелян Пугачов. Узурпатор? Але якби раптом повстання перемогло, узурпаторкою – і цілком логічно – визнали б Катерину. І при цьому підозри так ніколи і не скінчилися, бо мало хто у Росії думав, що спадкоємець престолу цесаревич Павло – син убитого імператора Петра III, а не когось із численних коханців імператриці. Тому це вже ніяка не легітимна династія, а просто ще одні двійники. Але навіть у цих умовах з'являються нові міфи – наприклад, про імператора Олександра I, який зовсім не помер, а став «старцем Федором Кузьмичем». Але якщо законний імператор живий, то хто тоді на престолі? І так ми з вами поступово підійшли до 1917 року, коли імператора вбили, один переворот ішов за іншим, нові самодержці розігнали перший демократичний і повноважний парламент, зміцнилися у кровопролитній громадянській війні і продовжили панувати в умовах таємності та репресій – сьогодні ти носиш портрет вождя на демонстрації, а завтра проклинаєш його ж на партзборах, сьогодні ти з благоговінням дивишся на його труп у мавзолеї, а завтра мумію вождя звідти витягують. І так ми прийшли до 1991 року, коли від нової імперії росіян залишився огризок, але й у рамках цього огризка один президент передає владу іншому, а громадянам належить аплодувати та захоплюватися. "Ху із містер Путін?" "Ху із містер Медведєв?" Та не ху. Ху з гори.
Зрозуміло, що в цих умовах люди, які споконвіку нічого не вирішують, яких постійно дурить власна держава і які самі обманюють власну державу, вірять у різні дурниці, а найголовніше – сприймають владу як ярмарок. Чому б мешканцям країни, на головній площі якої нещодавно постійно чергували двійники Леніна, Сталіна та Миколи II, не брати до уваги, що й у Путіна є двійники. Адже якщо влада не дурить – яка ж це влада?
Але коли і ми з вами опиняємось у цій парадигмі втіленого безумства, тоді самі уподібнюємося росіянам. Зрештою, яке для нас має значення, скільки на цьому світі Путіних? Для нас важливо, що Росія – одна (а не дві, як постійно запевняють нас адепти «русского міра»). Саме ця Росія зацікавлена в окупації України, приєднанні її території, вигнанні українців. І саме від перемоги над цією Росією залежить, чи існуватиме Україна.
А не від кількості Путіних – навіть якщо його двійників 140 мільйонів.
