Тривалий, надто довгий час, жахаюча енергія війни в Україні лише наростала. Реальних запобіжників стримування її знищувального потенціалу і вибухових наслідків, найперше для європейського континенту, так і не було створено.
Своєрідного бетонного контейнменту, який в ядерних реакторах є останнім фізичним барʼєром перед його вибухом на шляху розповсюдження радіоактивних речовин і іонізуючого випромінювання.
Страх перед ситуативним перетворенням ядерного реактора в атомну бомбу, як це сталося на Чорнобильській атомній станції 1986 року після невдалого експерименту, привело до необхідності створити глибокий ешелонований захист.
Путін заколисав, загіпнозував не лише Європу, але й американців, які безперервно воювали на слабких периферіях і до цього часу бояться воєнного протистояння з Росією.
Йшла безплідно боротьба за паритет. Особливо після Карибської кризи 1962 року. Спочатку з Радянським Союзом, а потім з Росією. Для цього їй віддали українську ядерну зброю, наївно і поза, здається, звичайним здоровим глуздом, вірячи у її відповідальність?
Мораль і ціннісну орієнтацію ядерного монстра ми б назвали синдромом забутих переможців. Захід на чолі з США уклав пакт із Йосипом Сталіним, Радянським Союзом – Росією про спільне управління світу. Географічно, економічно та політично.
У Вашингтоні не вірили, і до цього часу живуть переконанням, що Росія може коли-небудь створити й використати нову форму фашизму, російський націонал-шовінізм – рашизм. Як жертва гітлерівського нацизму, що генетично мала закріпити в російському національному мізку вічний антидот проти такої подібної антилюдської моделі функціонування держави.
Тому, вони знали, але наважились звинуватити того ж Сталіна в навмисному злочинному голодоморі. Геноциді.
До цього часу з неясних причин в той час Німеччина все глибше поглиналась коричневою чумою, Радянський Союз створював альтернативну червону комуністичну диктатуру, повністю полярну західному світу. Одночасно допомагаючи оминати Версальський договір 1919 року. Особливо в частині створення і підготовки елітних частин Вермахту, постачаючи їй стратегічні ресурси.
Два різновидних хижаки зійшлися на найбільшому євроазійському континенті – Гітлер і Сталін. За внутрішніми законами генетики виживання, спочатку вони ділили налякану до смерті й слабку до анемії Європу, протоколами разом із секретними статтями.
Чим керувалися лідери Чемберлен і Даладьє, легітимізувавши внутрішню європейську агресію Гітлера Мюнхенськими угодами, ми вже ніколи не дізнаємося. Це була скоріше гра в карти, аніж геополітичні розрахунки.
Всі закликали до миру, приховуючи за цим свій страх, примітивність, недолугість, або використовуючи, як маску, яку завтра викинуть на смітник.
6 жовтня 39 року вже розділивши Річ Посполиту зі Сталіним, Гітлер пафосно звернувся до західних демократій: «Я не раз висловлював Франції своє побажання назавжди поховати нашу стару ворожнечу і зблизити ці дві нації, у кожної з яких наскільки славне минуле… не менше зусиль присвятив я досягненню англо-німецького порозуміння, більше того, встановленню англо-німецької дружби… навіть сьогодні я вірю, що реальний мир у Європі й у всьому світі може бути забезпечений тільки у тому разі, якщо Німеччина й Англія прийдуть до взаєморозуміння… навіщо потрібна ця війна?».
На столі перед ним вже лежав план одночасного нападу на Францію, Бельгію, Голландію та Люксембург.
Останній втратив памʼять, виступивши на нещодавньому міністерському саміті НАТО проти вступу України в Альянс.
Підписавши в серпні 39 року зі Сталіним Угоду про ненапад і ступивши в Польщу, Гітлер не звернув жодної уваги про надання Британією гарантій недоторканності польській державі.
Чемберлен 1 вересня направив Німеччині ноту протесту, а 3 вересня оголосив їй війну. Дивну.
10 дивізій британських експедиційних сил у Франції, з вересня по лютий 40 року, та ще 100 французьких дивились здалеку на 25 німецьких дивізій і нічого не робили.
Президент Рузвельт на хвилі «Нового курсу» 35-40 років, наперекір усталеній традиції з часу Джорджа Вашингтона, втретє обрався президентом США.
Його головний меседж, як і республіканця Дональда Трампа, – країна ніколи не буде брати участі в іноземних війнах, якщо його оберуть. У разі його перемоги, він ніколи «не відправить американських солдатів в ніяку іноземну війну».
Лише в кінці 40 року під плином драматичних подій не лише в Європі, а й в Атлантиці, виходу на авансцену війни імперської Японії – союзника Гітлера, змусила Франкліна Рузвельта розпочати американську допомогу Великій Британії, а в березні 41 року підписати закон про ленд-ліз, за яким надав СРСР безвідсоткову позику в 1 млрд доларів.
Петля історії. Певні симетрії, події, руйнуючи зазубрену нами сентенцію Геракліта, «двічі в одну річну не увійдеш», повторюються і повторюються. Як у фантастичному бойовику.
Ми за крок до якоїсь Мюнхенської змови США з Кремлем за мовчазної згоди різноголосої Європи.
7 грудня Макрон, плануючи годину, більше пів години розмовляв з Трампом тет-а-тет. Потім віч-на-віч із Зеленським. Вони прибули в Париж на церемонію освячення відновленого Нотр-Дам-де-Парі, Собору Паризької Богоматері на острові Сіте, збудованого на фундаменті першої християнської церкви Парижа, базиліки Святого Стефана, яка стояла на каміннях римського галло-римського храму Юпітерові.
Все організував Макрон. Блискуча дипломатія в стилі Талейрана. Задля того, щоб витягнути Трампа із Мар-а-Лаго, тимчасової зимової столиці США, з якої ще не інавгурований республіканець плете нову павутину управління світом, президент Еммануель пожертвував урядом Мішеля Барнʼє. Можливо?
Якби президент вдався до переговорів із підсудною Ле Пен та лідерами лівих, у нього міг би бути шанс. На кону стоїть бюджет на наступний рік.
Проте Трамп був набагато важливішою причиною для визначення двох взаємоповʼязаних між собою стратегій – збереження євроатлантичної міцності, єдності, на чолі із США і вирішення питання з позицією на обраного лідера Америки щодо війни в Україні. Вона не може і не здатна в існуючих умовах перемогти у війні навіть ослаблену Росію, незалежно від того, скільки зброї їй може бути передано.
Найголовніше, через внутрішні проблеми. Слабким воєнно-політичним управлінням, десинхронізацією внутрішньої політики й серйозним зламом систем стримування і противаг в державі.
В ЄС поволі складається враження, що команда президента Зеленського вичерпує командний ресурс для проведення вкрай необхідних реформ з нарощування потенціалу супротиву успішним наступальним операціям Росії.
Критика союзників за недостатню воєнну допомогу і готовність як можна швидше завершити війну з певним набором поступок президента Зеленського, певною мірою ламає плани Макрона щодо більш рішучої воєнної підтримки України. Аж до ведення їх різними завданнями французьких і інших європейських та британських військ для посилення оборонних здатностей Києва.
Певною мірою, цю логіку підтримує новопризначений представник Трампа по Україні й Росії Кіт Келлог, який «мʼяко» починає із можливості розміщення європейського воєнного миротворчого контингенту по лінії заморозки війни. В тому числі й на територіях, які Росія нахабно і злочинно вже включила у свій склад.
Дональд Трамп ще не спростував свою виборчу обіцянку стати всемогутнім Джином і підписати угоду з «Володимиром», який збирається атакувати Варшаву й інші європейські столиці «Орєшніком».
