Одна із задач, котру я ставлю перед собою в своєму блогерстві, це показувати вам, наскільки складною, нелінійною, багатовекторною є політика, особливо, міжнародна. Не впевнений, що мені це вдається, враховуючи, наскільки категоричними й однозначними залишаються ваші оцінки багатьох фактів чи ідей.
Але давайте проаналізуємо з вами ситуацію, котра склалася сьогодні навколо Вірменії.
Остання війна з Азербайджаном і втрата Нагірного Карабаху призвела до цікавого результату: вірмени остаточно розчарувалися в своїх московських покровителях і почали рішучо тікати від Кремля.
Здавалося б, ми можемо цьому лише радіти. За двома винятками.
1. З цілого ряду причин вірмени стали одним із центральних каналів постачання в Московщину підсанкційних товарів, що гарантовано впливає на війну в Україні. Жодного «покарання» за це вони не несуть.
По-перше, бо потрібно підтримати проєвропейський уряд (і, відповідно, курс), який сильно втратив популярність після втрати Карабаху. По-друге, бо Вірменія знаходиться під потужним протекторатом Франції, де є серйозне вірменське лоббі.
2. Друга обставина - зближення Вірменії з Іраном. Не буду довго розповідати про причини, просто прийміть це як факт. Який є прикрим і самий по собі, і через можливе потрапляння до Ірану європейських озброєнь, котрі Макрон їм постачає останнім часом.
Я міг би, напевно, розповісти вам подібні неоднозначні історії про Туреччину й Індію, про Центральноазійські республіки (що опинилися в результаті російсько-української війни мало не в епіцентрі світового геополітичного протистояння).
Але мета моя інша. Просто зрозумійте, наскільки наївними й інфантильними бувають ваші категоричні оцінки країн, урядів, лідерів чи процесів великої політики. І чому я так скаженію, коли чую, як розгонисто ви «читаєте думки» світових лідерів з приводу процесів в Україні
