Мені час від часу потрібно відправляти щось на пошті. І тоді залишати дітей самих вдома. І коли впродовж дня повітряні тривоги, і щось всередині стискається від думки "а якщо?" - дуже неспокійно. Ми чуємо вибухи десь кілометрів за 10 від нас, а здається, що поряд.
- Не турбуйся, якщо що, ми сядемо під сходами. В кутку.
- Не турбуйся, сюди не долетить.
- Не турбуйся, ти будеш нам телефонувати.
Вони ще малі, як на мене. 9 років. З диким бажанням "вбивати р...сню". Дорослий вираз обличчя, цілком сформовані цілі йти в армію. Їх дитинство вже понівечене війною, вибухами, руйнуваннями, спаленими автівками, російськими літаками в небі, де ми стоїмо одні в полі, і він нас точно бачить - російський вбивця за штурвалом бомбардувальника. І нам ще "пощастило" не бути в окупації. Не бути вбитими. Не бути закатованими. І ми ще не з Бучі. Не з Ізюму. Не з Маріуполя. Але ж...
І тут читаю ниття росіян. Які до цього спокійно жили в "вєлікой дєржавє", неважливо - в ситій "ма-а-асквє" чи голодному Волгограді. Які зараз виходять не проти війни, а проти мобілізації. Діти яких не ховались ні в підвалах, ні під сходами в кутку. Не ділили між собою шматочки хліба з варенням, бо більше нічого не залишилось. Вони весь цей час споглядали за війною в телевізорі і додавали масла у вогонь - ще, ще її, додавимо х...хлів! Україна наша! Слава рассії.... Слава рассії...
І мужиків своїх проводжають, наче визволителів. Наче майбутніх героїв. Сльози катяться, фальшиві такі сльози, вибіркові - бо не від жаху, що вони накоїли. А від страху за себе, коханих.
Тишу і темряву прорізає рокіт літака, який летить дуже низько. Ми пригинаємо голови, як тоді, в березні. Стискаємося в комочок.
- Не хвилюйся, це наш літак... Це наші... Сюди не дістане... Ми якщо що - під сходами посидимо, в кутку...
С...ки ви, "рассіянє". Останні с...ки.
