До теми з дронами, афтар, якщо хто не в курсі, трохи балувався снайпінгом. І досі внутришньо сприймаю снайпінг, як якесь...не знаю, самурайство, бусідо...Бо так, дрони ефективніші, але коли снайпер коли йде на лінію - він йде проти всіх. Проти тепловізорів, які його можуть легко виявити, проти сучасної оптикі, проти артилерії, проти дронів, проти ворога закритого фортифікаціями...і проти всіх них в тебе є просто гвинтівка, з якої здебільшого ти робиш один постріл. Важко передати відчуття, коли цей постріл влучає. Коли ти виходиш з лінії переможцем. Так, досвідчений фпвішник ефективніше снайпера, але...але це різне.
І це пост про снайперські ситуації. Якщо сподобається - буду періодически щось писати з колишнього досвіду.
Епізод перший.
Лінія перед сепарським ВОП "Дєрзкая", Маріуполь, ніч. Два снайпери лежать в полі, сховавшись за недобудовану амбразуру (доречі, недобудованою 59-ю бригадою), на яку вони по черзі залазять, тримаючі ВОП у тепловізорі. Але в цей момент вони просто лежали прислуховуючись.
Різка кулеметна черга вибила тріски з колоди над ними, та пішла гуляти по полю, завиваючі від рікошетів.
- Як вони заїбали - видохнув морпіх: - Але я плюс мінус зрозумів азімут, звідки вони хуярять.
- Так, на одинадцять годин, дистанція до ста метрів. Майже поруч - махнув головою я: - Мабуть СПшку тут виставили, щоб такі як ми не повзали тут...
Одразу над головою пройшла нова черга.
- Блять, та вони нас чують і на звук стріляють - осяяло морпіха: - Вони чують як ми спілкуємось, та стріляють на звук, по азімуту.
Як підтвердження його слів, по недобудованій амбразурі знову почали бити кулі.
- Тоді вони ближче за 100 метрів - прошепотів я: - Десь взагалі впритул.
Ми затихли та почали прислуховуватись. В якийсь момент ми почули як перед нами недалеко хтось взвів затвор, і РПК запрацював знов.
- Сука, і не стер же він пальці, я б вже заїбався магазини набивати - нервово вимовив я.
- Все, я поповз туди, вони мене заїбали - психанув морпіх, знімаючи гвинтівку з недобудованої споруди.
- Куди? З гвинтівкою, впритул воювати с спешкою? Був би хоч калаш. Не психуй, заспокійся. Навіть пістолета ж нема.
- Мені б зараз калаш з підствольником - замріявся морпіх - ото я їх розмотав зараз...
- А якби в них був підствольник - то розмотали б вже нас - закінчив я фразу за нього - Та блять....
По колоді знов пройшла кулеметна черга. До кінця зміни ще було шість годин...
Епізод другий.
- "Перший" біля лодки - зашепотіли в уха "пелтори" на шоломі.
Я пройшов до заданої точки та розмістив гвинтівку вперши ії в гілку дерева. Тринога залишилась висіти на боку рюкзака, забагато часу ії розкладати. Окуляр загорівся в "сепії", коли датчик виявив око біля окуляра, і передо мною відкрилась теплова асігнатура протилежного берегу. Я видохнув розслабляючись, наблюдаючі за пікселями на зображені.
- "Другий" тримає берег, руху не виявлено. Спостерігаю - сказав я затиснувши тангенту. Одразу "пелтори" викручені на максимальну чутливість принесли звук руху декількох бійців, які рухались в сторону лодок.
- "Третій" у лодки.
- Четвертий" у лодки.
- "П'ятий" у лодки.
- "Шостий"...
Я відовлікся від звуків, що доносились з наушників. Поруч сів розвідник з ночником та притих. Треба тримати берег. Наш єдиний шанс - що побачимо ворога першим, ніж він нас. Бо берег, на який зараз витаскували надувні лодки, був доволі відкритим, і його від ворожих позицій закривав лише підйом холма. Але якщо хтось підниметься над ним - ми всі як на ладоні.
Я вглядався в кожен піксель, поки вуха фіксували шум, при якому побратими витаскували та розкладали лодки. Навушники гіперболізували цей весь звук, і замість тихої роботи на березі складалось відчуття що там бігає стадо слонів.
- Лодка пішла - донеслось в вухах.
Я поборов бажання повернути гвинтівку та пронаблюдати як перша лодка тихенько поплила на той берег, тягнучі за собою фал, який треба було ростягнути і вже тримаючись за цю мотузку, перетягнути на той берег інші лодки з бійцями. Треба тримати сектор. Не відовлікатись на секунду. Помилка буде всім коштувати життя.
Хвилини тягнулись, очі почали сльозитися.
- Лодки готові, переправляємось швидко - зашипіли навушники.
Я здивувався, забрав голову від окуляра та вперше за весь цей час озирнувся навколо. Розвідника поруч не було, я стояв один в цьому місті. Лодки були десь заховані в комишах/кущах, і згідно плану та командах вони були готові відпливати, але де само я не знав, бо був зосереджений на іншому, і куди їх тягнули не побачив. І відпливати вони явно планували без мене.
- Я "Другий", ви мене забули - стримаючись, щоб не видати своїх емоцій, сказав я зажавши тангенту.
- "Другий", я "Перший". Де ти зараз? - через декілька секунд в навушниках з'явився здивований голос.
- На тому ж самому місті, в точці спостереження за берегом навпроти ворожої позиції - відповів я.
Викручені на максимум мікрофони на "пелторах" почали доносити обривки діалогу, який явно був неподалеку.
"якого хуя ти його не забрав....та я ж з лодкою допомогав....хто блять тобі давав цю вказівку, твоя задача прикрити снайпера, а не проїбати його...ти довбойоб?"...але в вухах спокійний беземоційний голос по рації сказав інше: - "Другий", я "Перший", йду за тобою, склади гвинтівку, будь готовий швидко перебіжати.
- Плюс.
Я дістав з гілки гвинтівку, вимкнув "Арчер", склав приклад, тихо про себе виматюкався та затих, слухаючі тихі віддалені кроки.
Епізод третій.
Маріупольський напрям, ВОП біля "Басейна", та я стоячий на колінах у амбразури, перед якою стояла гвинтівка на тренозі. Від тепловізора гвинтівки відходив провід, який потім йшов по окопу та уходив за двері бліндажа, за яким сидів мій другий номер (або перший номер, як рахувати) перед монітором, на якому було зображення з приціла.
Два десантника та один морпіх вже багато годин ломали очі, вдивляючись у пікселі на екрані. І ось нарешті на "мертвій" картинці ми побачили рух.
- Я готовий вскочити та зробити постріл. Шо там у вас - не витримавши я втретє повторив одну і ту саму фразу по рації. Нерви, мандраж, веду себе як папуга...
- Та погодь, погодь, не висовуй голову в амбразуру, чекай - трохи нервово відповів другий номер, але одразу його тон змінився: - Давай, він висунувся, давай, він на сьому годину в амбразурі від мітки приціла!
Адреналін хлинув у кров, я видохнув та вскочив на ноги. Руки змерзли, зима, щось я рано скинув рукавички. Взявшись за холодну зброю, пальці почали прилипати до металу одразу.
Загорівся окуляр, з'явилось зображення. Те що нещодавно було неідентифіковане, і було купою пікселів, тепер можна було ідентифікувати як комбатанта, який виглядав зі зброєю, або з тепловізором в руках з амбразури.
Я плавно перевів мітку лазерного дальноміра на ціль та нажав на кнопку. Коли ти на нервах, в вуха б'є адреналін, змерзший, та ще й руки занеміли на холоді - такі рухи мілкої моторики особливо складні. Але все вийшло з першого разу. Синій хрестик моргнув, а збоку на екрані з'явилась дистанція до цілі. Так, все вірно, "кропива" теж приблизно таку дистацію вказувала.
Сітка приціла змістилась на екрані, згідно виміряної дистації. Все, можна стріляти. Так багато всього треба зробити перед пострілом, час розтягується як жуйка, але ж з моменту коли я таки вскочив, пройшло лише декілька секунд. Права рука дозакриває затвор. Ще секунду витрачаєш щоб прислухатись до вітру, бо вітру не було цієї ночі, але якщо він піднявся, то буде промах. Але ні, все тихо, вітру немає.
Постріл.
У фільмах глушник забирає весь звук постріла. Але в житті снайперська гвинтівка, особливо при пострілі з закритого місця, доволі гучна. Але це не пороховий вибух, це більше гучний свист. Гвинтівка пригнула на тринозі, зображення зникло, я зрозумів що тепер дивлюсь у небо. Повертаю гвинтівку в стартове положення, навожусь на амбразуру. Тіло упало чомусь вперед, але почало сповзати назад. Можливо перед ним була якась полка, на яку він впав. Частина теплого ще була видна в амбразурі. Як же гарно видно в тепловізор тіло взимку...як свічка горить.
Повільно, щоб не втратити контакт з зображенням я відкрив затвор та дістав гільзу. Новий рух затвору, набій зайняв положення в теплому патроннику. Пішли секунди очікування.
Довго так стояти не можна. Моя голова тепер була над амбразурою, і ії було видно в любий тепловізор. Постріл почули всі, а глушник починає активно нагріватись, вказуючі всім навколо кому це тут дуже хочеться постріляти. І ми тут не одні такі, про це завжди треба пам'ятати.
Тому є декілька секунд почекати, чи кинеться хтось допомогати цілі після пострілу, а потім на тебе можуть почати зводитись. Все, руху немає. Я опустився вниз.
Влучив. Фух. Можна видохнути.
Відкривши кусок ковра, що закривав місце стрільби від засвіту, я пішов по окопу в сторону бліндажа, звідки доносились звуки розмови.
Але як тільки я відкрив двері, одразу морпіх що дивився на монітор закричав: - Вони його витаскують! Там рух!
Я подивився на монітор і побачив рух в амбразурі, на яку досі був наведений тепловізор гвинтівки. Не закінчуючі крок, я розвернувся вокруг себе як солдат на плацу і кинувся до гвинтівки. Очі засліплені світлом в бліндажі не одразу сфокусували зір, тому я зачепився за щось в окопі та впав. Крики з бліндажу не закінчувались.
Рачки, вліпившись об якийсь корінь плечем, я заповз під ковром та вскочив за гвинтівку. Окуляр загорівся, я прищурився, та почав підводити мітку приціла до амбразури. І в цей момент побачив як чиїсь руки витягнули тіло з амбразури, і воно впало назад. Той хто його витягнув, одразу пригнувся. Мітка приціла завмерла по центру пустої амбразури.
Запізно. Амбразура була пустою.
Секунда, дві, три, все, я відкинувся від приціла та опустився на землю. Не встиг.
Виповз знову, пішов у бліндаж. В цей час там вирували емоції.
- Він секунд десять щось там дьоргався, поки його не витягнули - розмахував руками десантник, якому явно наскучило сидіти годинами за монітором - Йому явно пздц.
- А як би ще і другого, ото б був дабл - не заспокоювався десантник.
Морпіх який був моїм другим номером, навпаки виглядав незадоволеним. В бліндаж на крики заліз ще один десантник, і побратими почали в барвах розповідати те, свідками чому вони стали завдяки монітору що виводив зображення з прицілу. Гвалт та радість розбавили години тиші та очікувіання.
Морпіх подивився на них, та взяв зі столу бутерброд з колбасою. Відкусив, подивився на десантників, та нарешті вимовив: - Там можна було двох ібашити.
Я подивився на нього, кивнув головою, та взяв зі стола другий бутерброд. Адреналід відступав, тепер відчувався голод. На цій лінії всі будуть сидіти по норам, інфо що тут працюють снайпери вже передали по ВОПам, всі поховались, так шо роботи сьогодні вже не буде. Можна і перекусити.
