Колись, я вірю в це, будуть сороковини по війні, але поки це все таки сорок днів війни, після яких підуть інші дні, інший відлік. До чого він приведе до поразки чи Перемоги, залишить лише від нас самих.
Допомогу дають тим, хто хоче боротися. Світ завжди на боці добра. А Московія так і не зрозуміє, чому увесь цивілізований світ згуртувався з Україною, а не з ними, як цього не розумів Гітлер, ненавидячи країни антигітлерівської коаліції.
Колись, аналізуючи історія Другої світової війни, я написала, що тоді світ не вибирав між добром та злом, бо війну вели два однакових зла. Тому це був нелегкий вибір між червоними терористами та коричневими терористами. Світ допоміг Сталіну та СРСР виграти війну, бо СРСР її програвав, а це дало б Гітлеру значно більші ніж перемогу: продовольчу й ресурсну владу над світом, бо тоді усі республіки СРСР були всесвітньою житницею, яка заробляла для радянської влади гроші-валюту та давала дуже гарні важелі впливу.
Якби уся територія СРСР потрапила б в окупацію до Німеччини, то був би окупований світ, якому загрожувала б продовольча криза. Тому врятували радянщину, червоного дракона, вбивши гуртом коричневого. Житницю відновили, усе запрацювало, а те, що робив червоний терорист у кордонах свого гетто, то світ взагалі не турбувало.
Російська чи радянська влада ж набирала силу. А ще набиралась розуміння. Вона нічого не заплатила за вбивства, за Голодомор, за Сандармох, за ГУЛаг, за доноси, за розстріли, за мільйони злочинів, бо ці злочини не виходили за рамки обумовлених кордонів.
Світ знав про терор Сталіна, стосовно радянських людей, про геноцид кримських татар, чеченців, ромів, євреїв, українців, молдаван… СРСР — тюрма народів, яка існувала серед цивілізації, яка просто жила, розквітала й не дивилась у сторону калюжі крові, бо вона не виходила за кордони СРСР.
Кровавий тиран ріс, гарно годувався м’ясом своїх громадян, карав безкарно, вбивав безкарно, проводив нереальні по аморальності й нелюдські за розумінням болі та психології досліди над людьми й займав міста у таких гуманітарних, цивілізованих організаціях, як ООН, Рада Європи, Червоний Хрест.
Світ торгував з кровавим тираном, світ цілував кровавих тиранів, запрошував їх до себе, ручкувався, посміхався, бо кроваві диктатори СРСРу дотримувались гармонії світу, усі злочини вони робили виключно у рамках своєї країни.
Я от не бачила покарання СРСР за окупацію Польщі. Не бачила покарання за жодну з окупованих СРСРом країн, за жодну війну, яку СРСР розпочав відносно інших країн.
Не бачила я покарання РФ за ті війни та злочини, що вона зробила за час свого існування.
Кожна військова агресія – це сотні, тисячі жертв цивільного населення, це зґвалтування, це геноцид, це голод. Кожна військова агресія РФ, не прихована, світ її бачив. При цьому РФ залишалась у складі усіх міжнародних організацій світу, про у своїх доктринах мали такі цінності «як повага до територіальної незалежності» та «повагу життя та свободи людини».
Світ клав на одну чашу терезів бізнес, ресурс, продуктову безпеку, а на іншу якусь маленьку країну, в яку гострими, хижими щелепами вгризався цей людоїд.
Війна РФ з Україною — це вивчена, зрозуміла й отримана від світу РФ безкарність. Злочинець завжди повертається на місце злочину. Злочинець завжди буде вчиняти злочин. РФ — це колективний чикатіло, гітлер та путін. До речі, найбільше маніяків, найбільше кількість проявів педофілії, канібалізму, це РФ. Бо це форма існування їх нації, це їх мораль, сутність, норма життя, потреба. Як в нас дихати, у них потреба вбивати, красти, їсти один одного, насилувати.
Безкарність СРСР та безкарність РФ виникла не за тиждень чи рік, це 100-літня історія безкарності, геноциду та війн.
І коли були знищені Рейх й фашистська Германія, дракон вмер, щоб підняв голову іншій дракон. Його можна були вбити тоді, цього дракона, але світ чомусь вирішив, — най буде! Бо цей дракон діяв та їв людей виключно у коронах свого гетто.
Чи світ не бачив жертв у Грузії, Чечні, Карабаху, Ічкерії, Афгані, Сирії? Чи світ не бачив,як клацала зубами хижа Росія на Україну, Польщу, Естонію, Литву, Латвію, Грузію?..
ООН стурбовано слухало, ОБСЕ стурбовано не бачило, Рада Європи стурбовано зітхала.
Безкарність — ось що веде Росію по війнах. Безкарність відносно кровавого тирана путіна — ось чому вмирає Україна. Безкарність РФ – це нові війни й нові жертви.
Світ не вивчив уроки, а можливо й не захотів. Я не знаю.
Але от зараз світ приголомшливо споглядає над тим, як вбивають українців. Світ знає, як можна посивіти за хвилину. Світ втратив мову, коли побачив Бучу.
Це світ ще не бачив Бородянки, Ірпеня, Гостомелю, Маріуполя, Херсона, Чернігова… Світ ще не розуміє гіркої та страшної правди: усі окуповані Росією території — це Буча.
Але Буча, це 2022 рік. А до Бучі було 8 років війни та окупації.
8 років зґвалтувань, вбивства, продажі дітей у сексуальне рабство кадировцям, страшні тортури, страшні вбивства.
Коли я чую «Буча», я бачу згвалтований та закатований Крим, Слов’янськ, Волноваху, Дебальцево, Луганськ, Донецьк…
Усі міста, що перші потрапили під окупацію РФ зазнали тортур.
Ви знаєте, що у Слов’янську людей, що не подобалися місцевій колаборанстькій владі чи Гіркіну, викрадали, зв’язували у «гірлянди» та топили ці «гірлянди» у водоймищах. Що після звільнення Слов’янськ було місто братських могил, й 3 роки люди по ДНК дізнавалися долю своїх рідних, та отримували можливість поховання.
Ви знаєте скільки людей було закатовано у катівнях ОРДЛО? Скільки продано жінок у рабство до Осетії, Дагестану, Абхазії, Чечні, Росії? Скільки дітей було викрадено та продано у російсько-кадировське рабство?
Хто цікавився тим, як на тій території розчинилися українці, патріоти та просто розумні люди й ця територія стала дзеркальним відображенням РФ: там залишився люмпен, який нас ненавидить?
Бо активні проукраїнські виїхали одразу, це такі, як наша родина. Хто не встиг — вбили. Потім виїхали усі, хто не зміг коритися режиму та не захотів бути колаборантом. Хто не встиг — вбили. Потім виїхали ті, хто став свідком зґвалтувань та вбивств, то враз з проросійських стали розумним. Хто не встиг… Тиха, непомітна для світу «селекційна» робота ворога, й суспільство за 8 років стало ідеальним: вони ненавидять НАТО, ЕС, США, світ, людей, цивілізацію, Україну, обожнюють терор, диктат навіть по відношенню до себе.
Чи захотів світ дізнатися про злочини РФ на перших окупованих територіях України чи вирішив відгородитися від них «там все этого хотели, это пророссийские территории».
Так, не буду сперечатися з приводу кількості. Так. Там була критична більшість проросійських громадян. Але їх теж вбивали та ґвалтували.
От, ви знаєте, що окупанти не бачать різниці кого вбити, проукраїнського чи проросійського, не бачать різниці яку жінку ґвалтувати чи дитину, яка розмовляє на мові чи на языке, здивую, але ґвалтували монашок у православному монастирі, ґвалтували з хрестиком на шиї, його потім зривали та забирали, ґвалтували та вбивали перед іконами… Але, я давала такі рекомендації от зараз тим, хто потрапив в окупацію: носіть хіджаб.
Православні росіяни мають пунктик стосовно мусульман, й не чіпають жінок у хіджабі. Бо ж «ахмат-сила».
Але риторика «вона там», це риторика «жертва сама винна». Чи не так?
Буча — це програна інформаційна політика.
Я так й не змогла зрозуміти, чому Слов’янськ зтерли з інформаційної площини й замовчали усе, що там було. Чому ми не стояли з Слов’янською різаниною у ООН, НАТО, ЕС? Чому жоден колаборант Слов’янська не поніс покарання? А ви знаєте, що більшість мешканців Слов’янська вбили саме на прохання місцевих коллаборантів та влади?
Та що там Слов’янськ, жоден коллаборант не поніс покарання. 8 років війни, а закон про коллаборацію підписано під час, коли зрадники впускали російські війська в Ізюм, Херсон, по розмінованим полям Чонгару, у кожне місто України російські війська заходять зі списками вчителів, професорів, письменників,спортсменів, бізнесменів, місцевих політиків, «правосеків», «націків», «фашистів», які їм готували колаборанти, та вносили у цей список усіх, кому хотіли помститися. Як на Донбасі.
Всі дії тут, це вже відтворене ними там. Інколи я думаю, що там на Донбасі був проведений дуже вдалий експеримент, як ламати та як перетворювати Україну на Росію.
З окупації Донбасу та Криму, з геноциду кримських татар та геноциду проукраїнських мешканців Луганської та Донецької області, не зроблено жодного висновку.
Усі ці колаборанти ОРДЛО вільно їздили по мирній Україні й вербували екс-регів та своїх однокласників, навіть ополченці сюди їздили за пенсією, туди в ОРДЛО їздили мешканці України й отримували там дуже щедру допомогу, навіть мешканці ОРДЛО такої не мали, а це вербування. Я про все це писала, але я, то свідок, а служби, то ось, робили вигляд, що нічого не бачать. Політика примирення та толерантності на війні до країни агресора її колаборантів та окупантів, це політика, що призведе до Слов’янська, Бучі, Маріуполя…
Росія не прагне миру. Завдання війни: або вони нас, або ми їх.
Кожен не покараний колаборант — зброя у руках окупанта! Кожен не покараний злочин окупанта-призведе до потроїння злочину!
А я повторю посилання на статтю, що була опублікована 13 квітня 2016 року. Бо ця історія, що сталася у окупованому місті Свердловськ, Луганської області, це все те. Що привело нас до 24 лютого 2022 року, а потім до Бучі, Маріуполя, Херсону, Чернігова та тисячам українських сел, та тисячам українських замордованих душ, що зараз перетворилися на попіл.
Дивним чином, майже збіглися роковини по Ані з трагедією у Бучі.
Пробач мене, Анічко, пробачте Абрикоси Донбасу, ви тоді перші прийняли «братерську любов», а я так й не змогла докричатися до світу, бо світ мені не повірив.
Але ось тут, тут, саме тут з саме безкарності РФ та саме замовчування, небажання світу бачити злочини Росії, що вона творила по Україні й починалась Буча, Гостомель, Ірпінь, Маріуполь…
Тому просто прошу тих, хто хоче побачити як починалось нищення України прочитати ось ці посилання:
Абрикосы Донбасса. Часть 2, «Кто они, фашисты или Идущая навстречу смерти»
По следам одного преступления, или «русская рулетка»
Вибачте, що з помилками, сльози течуть, але врешті я розповім все, що ось кипить сльозами.
Коли я написала про Аню, я не витримавши напруги втратила свідомість й мене поклали у нашу амбулаторію під крапельниці. Лікаркою там була переселенка з Луганська. Вона спитала, що призвело до стану виснаження та гіпертонічної кризи, мовляв, не було сварки з чоловіком чи ще щось. Я не знала, що вона ВПО, вона не знала, що я ВПО. Я сказала їй — «ви не зрозумієте, ми не сваримося з чоловіком, я просто з Луганської області, в мене просто у подруги зґвалтували племінницю, ополченці».
Вона заніміла. Так й сиділа мовчки, бліда й мовчала. Потім сказала- «Я зрозумію, я теж з Луганська, але я прошу вас тут нікому нічого не кажіть, вас затравлять місцеві, бо тут багато хто за росію, я тут недовго й вам раджу виїжджати». Якщо що, то це Центральна Україна.
Вона тоді мене лікуванням на ноги поставила ще й по її порадам й призначенням я так й живу.
Я живу тут у селі досі, бо я так вирішила, це моя земля й крапка, я повернулась додому, а люди… усюди люди. А вона виїхала. Село потім дуже шкодувало, це був дуже гарний спеціаліст, але гризли так, що у людини не вистачило сил тут прижитися. Гризли її, гризли мене… бо росіяни ж не такі, а ми все брешемо.
Поки я лежала під крапельницею, тут по черзі крапали бабців, місцевих жителів. Амбулаторія у селі гарнезна й бомбезна, дуже сучасна, дівчатка просто специ, дуже чуйні, дуже вправні, мені так ніжно уколи та крапельниці ніде не ставили.
Але одна бабця в черзі під процедурною була дуже активна й дуже голосна, бо почала вихвалятися, що її син воює у Луганську за росію й путін йому усе дав, квартиру, де навіть тапці були, то він шле їй посилки з посудом, халатами, постіллю й тапцями, а ця клята лікарка тут усіх ненавидить, то її треба гнати з села, бо вона зрадниця. Вся черга бабусь заздрила й зітхала — який путін молодець й гирчала на лікарку, мовляв понаїхала й не досить ввічлива, а має їх на руках носити, бо ж пустили жити у їх село.
Я побачила на столику її картку й записала її ім’я й адресу голкою від шпиця на своїй картці медичній, бо не було чим, просто видряпала. А потім звернулась до хлопців у СБУ Канева, то вже вони встановили, що аж 3 мешканця села воюють у лднр на боці окупанта, їх матері живуть тут у селі.
Головою села тоді була регіоналка. От вона мені досі жити не дає тут, то вона цих бабців запрошувала на святкування, як матерів атовців, бо «яка різниця, вони ж за росію та ссср воюють проти майдаунів». Справу по цих ваяках передали до суду, є вирок, але вони там, то як затримаєш, а може вже й грохнули, бо давно бабцям посилки не йдуть й сумні щось ходять, бо не дзвонять — не пишуть. Але мріють, що от зараз їх сини йдуть асвабаждать село. Як дійдуть до села, то… ви розумієте, що зі мною тут зроблять. Бо ж тут їх бабці реклямку пуціну зробили гарну, бо все ж дав, навіть тапці. Я не знаю, хто зможе прочитати усю цю біль й зрозуміти носіями яких свідчень ми є. Чи витримає це папір, бо люди це не витримають? Бо я не витримала. А в цю статтю теж тоді не повірили, бо так не буває ж.
Що треба зробити цим рашафашистам, щоб ви повірили — буває ще гірше? Бо їх ціль не перемовини, не частина України, не Луганськ чи Донецьк, чи Крим — а ми усі.
Як треба писати чи кричати про їх злочини, щоб світ усвідомив той факт, що людяність, то не про росіян?
Невже ми усі облетимо, як отой приморожений триколорадними вітрами ніжний цвіт абрикосів Донбасу, Бучі, Гостомелю, Мариуполю, Харкову, Ірпеню, Гостомелю й — в це ще ніхто не вірить й не хоче чути- сотні міст, сотні чи тисячі закатованих селян, які зараз ще в окупації?
В блозі «Інформаційного супротиву» 8 років моїх сповідей про війну, 140 сторінок свідчень.
Там є усе: спалені конюшні Провалля, розстріляні коні, закатані у степи українські поранені полонені, згвалтовані дівчата, мародерство магазинів, доноси й співпраця місцевих, розстріли, катування…
Зараз в ОРДЛО залишилися лише ті, хто прийняв та підтримає усі дії окупантів та виправдовує їх дії, веде пропаганду, отримуючи за це гроші, згоден коритися, згоден забути мову й національність , відректися, чи вже це зробив від України та своєї українськості.
Це вже зросійщена територія, яка теж вже прагне нас вбити. Там зараз неймовірна радість від фото з Бучі. Вони там святкують. Вони дають поради окупанту ґвалтувати й вбивати українців. Вони заздрять, що росіяни мають змогу грабувати будинки.
Не усі – підкреслю — не усі.
Але тих, хто мовчки й згорблено живе там, як миша, бо ще вірить в Україну, одиниці. Не сотні, а одиниці. Не плутайте їх з тисячами колаборантами, що мімікрують під переможця. Ті ходять вільно, бо на роботі щирий лднровец й руцкий, а в соцмережах з друзями, «патріот, бо ж допомагають грошима й підтримкою,бо потім можна показати в СБУ й сказати — я свій, бо ось, свідки».
Спочатку вони вбивають, прикриваючи злочини красивими фразами про «політику», які більше нагадують нацизм та програму Гітлера, але вважають, що це правильно, бо ж вони очищують світ. Потім вбивають заради розваг, потім тих, хто проти окупанта, потім тих на кого вкажуть сусіди, потім тих…. але вважають, що це правильно, бо ж вони очищують світ, бо вони краща нація, що має на це право.
Й так вони будуть вбивати до того, поки в Україні не залишаться лояльні й згодні на усе. То кожен мир чи перемир’я з окупантом, то просто шаг до могили. Кажуть, як йти потихеньку й маленькими кроками, то шлях до могили легше й непомітніше.
То в нас зараз є вибір — йти до своїх роковин чи колись вправити роковини по окупантові та війни.
