Звичний блокпост теж під шаленим сонцем. З одного боку військові, з іншого поліцейські. Час від часу змінюються. Щоб перевіряти документи, треба стояти під самісінькими променями, які, здається, випалюють тебе наскрізь.
Сьогодні вони стоять під великим пивним наметом. "Чернігівська пивоварня" - написано. Що мимоволі викликає на моїй фізіономії усмішку. Між нами ще бетонний блок, на якому одиноко стоїть пляшка води, як на прилавку. Ну точно пивний кіоск, - думаю. Або мак-драйв.
- Що продаєте? - питаю, автоматично показуючи паспорт у віконце.
Один розуміє, інший, здається, не дуже. А я вже починаю сварити себе подумки за те, що відкрила рота там, де не треба. Бо не завжди тобі двадцять п'ять, коли пробачають все і всюди).
- Зараз підвезуть, чим торгувати, - каже перший, посміхаючись. Другий замолодий, щось думає, що сказати. Намагається бути суворим.
Важко всім під час цієї спеки. Я знаю, кому найважче. Але з нею якось треба жити, виживати, працювати, воювати, і розбирати завали житлових будинків. Гасити полум'я. Витягати дітей з-під груди каміння. Так, у нас сьогодні знову КАБи, знову руйнації, знову цивільні. Вчора чиїсь діти контужені через приліт, сьогодні чиїсь дітки під завалами власного будинку.
І тут вже щодо реакції на щоденне ... не втома... не спокій... А щось типу розуміння норми, хай би її... Тобто спочатку звикаєш до того, що взагалі йде війна. Потім звикаєш до звуків. Різних. Страшних. Вже звичних. Звикаєш до ризику. Звикаєш до фанерних вітрин та вікон. Звикаєш до сирени. Звикаєш до новин.
І до смертей.
Я бачу стовпи диму на обрії, після прильотів, сьогодні - але поряд все як завжди. Працює, їде, йде, розмовляє, сміється, - і стовпи диму. Там - біда, тут - життя. Потім воно, можливо, поміняється місцями, але життя й біда будуть йти поряд, бо це - наша бісова "норма". І ми стали не якісь цинічні, ми співчуваємо й допомагаємо, але коли смерть ходить за кожним з нас щосекунди, вже не звертаєш на неї уваги.
"Слухай, не заважай, стара, я зараз по справах їду".
"Мовчки там, бо я зайнята/зайнятий, у мене роботи багато, циц!!.."
"Йди собі, куди йшла, а я за кавою"...
Так і живемо.
Харків.
