Тижневі масовані ракетно-дронові удари, показові й свідомо-демонстративні по цивільних українцях, страх перед жахом мук очікування смерті під завалами, каліцтвом і смертю рідних, близьких, сусідів – стали невідʼємною буденністю війни.
Кремль лише продовжує нарощувати наступ всередині України, методично і жорстко щоденно вбиваючи зовсім мирних українців, стариків, дітей, митців, лікарів і вчителів.
Безперешкодно наймаючи «срібниками Юди» 19-20 річних і зрілих чоловіків та жінок для внутрішніх диверсій, коригування ракетних і дронових ударів, шпигунства за всім і про все.
Зрадництво, колабораціонізм – все більше заповнюють соціальні мережі, які модеруються ФСБ.
Росія повільно і небезуспішно створює та використовує другий фронт – внутрішньоукраїнський. Частіше з «совєтських людей руського міра», жадібних, бездуховних, цинічних до всього українців.
В цьому і його наслідках і є найбільша загроза визвольній війні українців. Історично, від часів внутрішньої зради гетьмана Івана Виговського через провал відстоювання УНР і до Мінських угод. Керуючись ними, Путін вторгся в Україну, захищаючи юридично зафіксоване в них право на самовизначення якогось «російського населення» Донбасу.
За три роки війни українська влада на чолі з Зеленським так і не змогла знайти відповідь на ці виклики. Маючи для цього унікальну можливість, якої може ніколи вже й не буде – війну на знищення українського народу і його держави. Ідея завжди перемагає зброю.
Визвольна війна вимагає адекватної ідеології – ментальної єдності, віри лише в перемогу і добровільної готовності до жертв. Це місія президента країни глави держави й головного політичного лідера.
Найперше тому, що він зобов’язаний ефективно протистояти Путіну. Це ще й особиста війна. Принципова та ідейна. Російський правитель – носій і лідер ідеології «руського міра», обʼєднуючої всі православні словʼянські народи, які користаються кирилицею. Він – архітектор стратегії розширення Росії на «історичні території».
Це стратегія Адольфа Гітлера. Отримавши Мюнхенську угоду, він під тиском Вермахту змусив президента Чехо-Словаччини Еміля Гаха підписати в Берліні декларацію: «Я передаю вождю німецької держави долю чехословацького народу і країни». Німецькі війська без бою увійшли у Прагу й окупували Чехо-Словаччину. Богемія і Моравія були приєднані до Німеччини, а Словаччина перейшла під контроль німців.
В березні 39 Гітлер поставив ультиматум Румунії направляти весь її експорт, найперше нафту, лише в Німеччину. В тому ж березні 39 Литва у відповідь на ультиматум Німеччини передала в склад Рейху Мемель (Клайпеду) з навколишніми землями, населеними німцями.
Дальше був Данциг і вся Польща. Саме по цьому треку рухався і Путін, висунувши ультиматум НАТО про капітуляцію. На тлі його «несправедливого розширення» і вини у розпаді СРСР. Демонструючи серйозність цього плану, він вторгся в Україну, намагаючись якнайшвидше перенести наступальний воєнний потенціал з ядерною зброєю до кордону НАТО.
Залишаючи відкритим питання про перспективу вторгнення в країни Балтії та Польщу, якщо альянс не погодиться на компроміси.
Путін, як і Сталін, антипод західного світу. Він готовий користуватися його благами, але не цінностями.
У свій час у радянського Генералісимуса була можливість зупинити Другу світову війну, створивши коаліцію з Лігою західних держав на чолі з Британією і Францією. Але він, попри одночасно тривалі переговори із Лондоном і Берліном, відмовився підписати пакт Молотова-Галіфакса.
Гітлер і його розвідка скористалися традиційною і характерною інтелектуальною слабкістю кремлівського вождя і запропонували йому «розширення назустріч» пактом Молотова-Ріббентропа на 10 років, згідно з яким СРСР виступав «пасивним союзником» Третього рейху, зайнявши нейтралітет в агресії Гітлера в Європі.
Секретним протоколом до нього Гітлер і Сталін перетворились на воєнних союзників, поділивши між собою Польщу, Литву, Латвію, Естонію та Фінляндію, віддавши на поталу СРСР Бессарабію, яка в той час належала Румунії.
Путін розвиває цю стратегію, залишаючи в її основі ненависть до західних демократій, які випробовуються тепер у його війні проти українців.
У президента Зеленського надзвичайно широке ідейне політичне поле для протидії воєнній агресії Путіна і її ідеологічному забезпеченню.
Важко зрозуміти, чому він цього не робить. Його битва з Путіним скоріше нагадує фінал боротьби капітанів КВК. Зникли або не працюють різноманітні національні ідеологічні українські центри, які досліджували, формували й вмонтовували в національний дискурс окремість українства, його права на само ідентичну державу і належність до європейського етносу.
І хоча ми на пружині війні швидко рухаємось в ЄС, без створення історичних рамок національної ідеї та самостійності української нації, говорити про збереження сильної суб'єктної позиції в Євросоюзі було б передчасно.
Це намагався зробити Віктор Ющенко, але зламався. Янукович виявився банальним васалом Москви. Петро Порошенко розривався між державою і використанням її для власних інтересів. Попри створення незалежної української церкви, це не припинило розкіл українського суспільства.
Більше. Політичні партії Москви, російські громадські рухи й прокремлівські ЗМІ та соцмережі щоденно готували українців до поглинання Росією.
Захід не заперечував. Українські націоналісти та демократичні сили національного спрямування все більше поступалися російським впливам і наративам.
Тому переміг Володимир Зеленський. Без ідеології, партійної основи й будь-якої політичної історії. Людина з вулиці. Слуга якогось народу. Якщо вірити, що саме такий фільм і став останньою монетою, яку кинули на шальки вагів сучасної політичної історії України.
Три роки війни мали перекувати Володимира Зеленського у нового національного лідера. Він сам мав стати ідеєю і прапором супротиву жорсткій і безкінечно цинічній ядерній Росії. Був час, коли ми всі вірили в цей образ. Потім у закритій від нас президентській системі щось зламалося. Можливо нічим не обмежена влада.
Ми приречені бути на його боці. Мінімум до завершення війни, якщо не прилетить якийсь надзвичайний «чорний лебідь». Можливо стомленість від перевантажень, які фізично важко переносити виклики й розриви, одночасно по всьому полю, на якому він діє.
