Цей текст я раджу прочитати всім, хто знає, що таке запит на справедливість і яких наслідків варто чекати, якщо цей запит не буде задоволений. І ще одне: коли затихнуть гармати війни, то у з’явленій тиші цей запит пролунає дуже гучно. І в разі, якщо він не буде задоволений, загроза самосуду дуже швидко перейде від теоретичних розмов до практичних дій. А ще я вважаю, що якщо ця скринька Пандори буде відкрита, то не факт, що її вдасться швидко закрити. Тож я добре розумію цю загрозу і не хотів би, щоб події розвивалися за найгіршим сценарієм.
Пам’ятаєте це фото? Навряд чи, але ви могли бачити графіті чи футболки з характерною позою. Це самосуд у залі суду. Точніше — його реконструкція, адже відео із засідання немає.
Страшна історія Маріанни Бахмайєр
Навесні 1981 року німецьке місто Любек жило звичним, майже сонним життям провінційного центру ФРН. В університетах обговорювали нову хвилю фемінізму, у газетах писали про майбутні вибори й демонстрації проти розгортання американських ракет, а на вулицях діти ганяли м’яча між «Фольксвагенами». Але саме сюди на кілька тижнів звернулися погляди всього світу. У місцевому залі суду розігралася драма, яка назавжди залишилася в історії як один із найгучніших прикладів самосуду в Європі.
Біль із дитинства
Маріанна Бахмайєр народилася 1950 року в сім’ї переселенців зі Східної Пруссії. Її батько, колишній солдат Ваффен-СС, пив і бив. Після розлучення вітчим виявився не кращим — тверезий, але такий самий жорстокий. У дев’ять років Маріанну зґвалтував сусід. Батьки зам’яли скандал, купуючи її мовчання подарунками, а потім ще й таврували «розпусницею». У 15 років вона опинилася на вулиці — чи то втекла, чи то її вигнали. Двоє дітей, народжених у 16 і 18 років від різних чоловіків, були віддані на усиновлення. Перед другими пологами її знову зґвалтували, але суд виправдав злочинця, повіривши, що «вона його спровокувала». У 22 роки настала третя вагітність.
Донька Анна, яка народилася 14 листопада 1972 року, стала для Маріанни останнім шансом на материнство — після цих пологів вона зробила перев’язку труб. Дівчинка росла у пабі Tipasa, де працювала мати, часто залишаючись сама. Батько Анни, Крістіан Бертольд, утік, щойно дізнався про вагітність.
Останній день Анни
7 травня 1980 року почався як звичайний ранок. Маленька Анна посварилася з матір’ю через дрібницю. Роздратована Маріанна сказала доньці: «Ось і йди сама до школи!». Це були їхні останні слова одне одному. Анна знала дорогу, але того дня, засмучена, вирішила прогуляти уроки. Вона не з’явилася ні в школі, ні вдома. Маріанна обдзвонила друзів, обійшла сусідів, а наступного дня звернулася в поліцію. Пошуки завершилися трагедією: тіло Анни знайшли закопаним у коробці біля каналу. Дівчинку зґвалтували й задушили її ж колготками.
Убивця поруч
Злочинцем виявився 35-річний сусід, м’ясник Клаус Грабовскі. Він заманив Анну до себе, запропонувавши пограти з кішкою.
У нього була довга історія злочинів проти дітей. Німецьке правосуддя давало йому шанс виправитися, але він знову став убивцею.
Грабовскі злякався, що дівчинка розповість про викрадення, і задушив її колготками. Тіло сховав у коробці та залишив біля каналу. Для Маріанни ця ніч стала кінцем колишнього життя.
Суд над Грабовскі
У березні 1981 року почався процес. Переповнений зал, репортери провідних газет, студенти-юристи, зацікавлені городяни. Але найважче було самій Маріанні — сидіти навпроти убивці своєї дитини. Вона слухала, як прокурори описували злочин, як адвокати шукали пом’якшувальні обставини, і розуміла: жоден вирок не поверне Анну.
6 березня, на третій день слухань, Маріанна не витримала. На самому початку процесу вона увійшла до зали у сірому просторому плащі, дістала з кишені пістолет «Беретта 70» і миттєво відкрила вогонь. Сім пострілів. Шість куль влучили у Грабовскі. Він упав мертвим.
Це сталося за лічені секунди, на очах у суддів, присяжних, адвокатів та десятків журналістів. Але фото й відео з зали суду не існує. Все, що ми бачимо нині, — художні реконструкції, зокрема з фільму No Time for Tears: The Bachmeier Case (1984).
Сенсація та розкол у суспільстві
Подія миттєво стала сенсацією. Газета Bild вийшла з гучним заголовком: «Мати стріляє в убивцю доньки у залі суду». Der Spiegel присвятив цілий номер аналізу: «Самосуд чи справедливість?».
У британській The Times писали: «У Німеччині мати помстилася за смерть доньки, застреливши вбивцю просто в суді». Американська New York Times зауважила: «Людське співчуття тут очевидне, але закон вимагає іншого погляду».
Німеччина опинилася розколотою. Для одних Маріанна стала символом материнської помсти, для інших — небезпечним прикладом руйнування довіри до правосуддя.
Новий процес — уже над нею
Через два роки, у 1983-му, знову переповнений зал і натовпи журналістів. Але тепер на лаві підсудних сиділа сама Маріанна.
Суд визнав її винною у ненавмисному вбивстві та незаконному зберіганні зброї. Вирок звучав як компроміс: шість років ув’язнення. Насправді вона провела за ґратами три. Коментатори називали цей вердикт балансом між співчуттям і буквою закону.
Після в’язниці та останні роки
Після звільнення у 1985 році Бахмайєр виїхала з Німеччини. Вона жила в Нігерії з чоловіком, згодом на Філіппінах. Шлюб розпався, і в 1990-х вона повернулася до ФРН. Її ім’я залишалося відомим: про неї знімали документальні фільми, юристи обговорювали її справу в аудиторіях, а на ток-шоу вона з’являлася як жінка, що наважилася на неможливе.
1995 року лікарі виявили рак у шийно-грудному відділі хребта. Хвороба швидко прогресувала. Останні місяці Маріанна провела в хоспісі в Любеку. Там вона дала кілька інтерв’ю, зокрема телеканалу RTL, де зізналася: не шкодує про те, що зробила. Вона усвідомлювала, що порушила закон, але наполягала, що діяла у стані болю й відчаю, який неможливо було витримати.
17 вересня 1996 року Маріанна Бахмайєр померла. Їй було лише 46. Її поховали поруч із дочкою Анною.
Спадщина
Минуло багато років, але історія Бахмайєр живе й досі. Для одних вона — символ материнської рішучості й боротьби з педофілами. Для інших — небезпечне нагадування, до чого призводить руйнування верховенства права. Для юристів її випадок став класичним прикладом конфлікту між емоціями та законом, для документалістів — драмою, у якій особисте горе перетворилося на світову сенсацію.
Історія Маріанни Бахмайєр — це не лише хроніка самосуду. Це розповідь про жінку, яку обставини поставили перед страшним вибором. Це історія матері, чия любов до доньки виявилася сильнішою за страх перед законом, і суспільства, яке досі не може вирішити, як сприймати її вчинок: як героїзм чи як злочин. Вона зробила те, що вважала необхідним. І страх над нею не мав влади. І ця історія ще раз доводить, що тоді, коли не працює верховенство права, коли немає поваги до закону та відсутня справедливість, то тоді старе прислів'я "Закон не завжди справедливий, а справедливість не завжди законна" стає мотивацією до дій.
Текст базується на дописі Олександра Тимошенка
