Історія була несправедливою до цього князя. Прізвисько «Долгорукий» (загребущі руки!) міцно й назавжди прикипіло до нього. Але ж він дбав про збільшення власних володінь зовсім не більше від інших руських князів XII ст., наприклад від свого небожа Ізяслава Мстиславича, з котрим вів запеклу боротьбу за першість у Київській Русі.
Юрій був шостим сином Володимира Всеволодича Мономаха від другої дружини, що залишилась невідомою історикам. Рік його народження теж невідомий. Він з’явився на світ між 1096 і 1100 р. Зате джерела донесли до нас день цієї події: 23 квітня. Як відомо з літописів, Володимир Мономах у першому двадцятиріччі XII ст. проводив активну політику втихомирення Половецького степу. Переможні воєнні походи (які до 1113 р. він, тоді ще переяславський князь, проводив разом із київським князем Святополком Ізяславичем) Мономах поєднував із дипломатичними заходами.
Історики загалом згодні в тому, що коли в січні 1108 р. Мономах одружив малого ще тоді Юрія з неповнолітньою половецькою княжною, дочкою хана Аепи Осеневича, то переслідував виключно політичні цілі. Володимирові Всеволодичу, який сидів у висунутому в Половецький степ Переяславі, необхідно було роз’єднати ханів, порушити їхню єдність, що б послабило їх натиск на південні рубежі Русі. А династичні шлюби були в середньовіччі най міцнішою печаткою, якою скріплювали мирні угоди.
Мономах, мабуть, планував зробити Юрія князем у своїх північно-східних володіннях. Адже, поряд із Переяславською землею, він успадкував від батька ще й Ростово-Суздальську. Тому, одруживши сина, Володимир виділив йому особливе володіння — м. Ростов. Разом з юним Юрієм туди поїхав правити від його імені ближній боярин батька Юрій Шимонович. У Ростові Долгорукий просидів близько двох десятиліть. Звідти він 1120 р. здійснив перший воєнний похід на Волзьку Болгарію.
1123 р. помер Володимир Всеволодич, і на київському престолі його заступив старший син Мстислав, прозваний Великим. Мстислав був поглинений справами Києва й Південної Русі. Тому він мовчазно погодився вважати Юрія суверенним правителем Ростово-Суздальської землі. Той зробив своєю столицею Суздаль і розбудував його. Здавалось, життєвий шлях і князівська кар’єра Юрія Володимировича визначилися вже назавжди. Аж ось смерть старшого брата Мстислава в 1132 р. рішуче змінила його життя (втім, як і всіх інших Мономашичів), збентежила душу мрією що б там не було сісти на омріяний чи не всіма нащадками Ярослава київський великокнязівський престол.
Прийнято вважати, що кончина Мстислава Володимировича знаменувала собою початок доби удільної або феодальної роздробленості. Дійсно, наступник Мстислава, його брат Ярополк (1132–1139), незміг зберегти цілісності держави. Йому виявилося не під силу приборкати навіть найближчих родичів — Мономашичів. Відчувши, що Ярополк має набагато слабшу руку, ніж Мстислав, брати й небожі докучають йому нескінченними проханнями й вимогами надати міста й землі.
Не дивно тому, що в душі честолюбного Юрія зароджується намір самому заволодіти Києвом — чим він гірший від Ярополка? Проте, крім Ярополка, він мав ще одного старшого брата — Вячеслава, чиї права на київський стіл були теж більш вагомими. Тому Юрій починав діяти здалека — він намагається усунути можливих конкурентів у самому родинному клані Мономашичів. Незабаром по вокняжінні в Києві Ярополка Юрій разом з молодшим братом Андрієм зумів перешкодити переведенню з Новгорода до Переяслава старшого сина Мстислава Всеволода, можливого претендента на київський престол у разі Ярополкової смерті.
Слід зауважити, що історикам відомі найменші подробиці політичного життя Києва й Південної Русі того часу завдяки Київському літописові, складеному у Видубицькому монастирі на схилі XII ст. Це джерело не має собі рівних у давньоруській писемності за докладністю висвітлення подій, глибиною філософських роздумів про стан Русі та її майбутнє, тонкими й різнобічними характеристиками дійових осіб, майже виключно князів. Юрій Долгорукий постав на сторінках Київського літопису у всій суперечливості його натури: владний і часом нерішучий, егоїстичний і великодушний, захланний і безкорисливий. Все те, що оповідатиметься мною про цього видатного діяча Давньої Русі, взято, головним чином, із Київського літопису. Деякі звістки про нього є в Суздальському та низці Новгородських літописів.
Розумний, хоч і не завжди витриманий політик Юрій бачив ключове значення Переяслава в змаганнях за київський престол. Розташований усього в двох днях кінного шляху від Києва, Переяслав був своєрідною приступкою до великокнязівського престолу. Недарма київські князі звичайно тримали у Переяславі своїх старших синів-спадкоємців. Та й батько Юрія, Володимир Мономах, перейшов княжити до Києва не звідки-небудь, а з Переяслава — щоправда, запрошений 1113 р. київською громадою. Переконавшись у нерішучості старшого брата Ярополка в придушенні сепаратистських і загарбницьких дій своєї рідні, Юрій вирішив скористатися з цього й того ж таки 1132 р. несподіваним наїздом захопив Переяслав, плекаючи надії на київський стіл. Однак Ярополк цього разу виявив твердість характеру і через вісім днів силою вигнав брата з Переяслава. Так закінчилася перша дія довгої драми про намагання Долгорукого стати великим князем київським.
Друга дія почалася 1134 р. Того року Юрій діяв обачніше й просто виміняв у Ярополка Переяслав на Ростов і Суздаль. Цим нерівноцінним обміном — бідна Переяславська земля, з усіх боків оточена (й часто грабована) половцями, дуже й дуже поступалася перед багатою Ростово-Суздальською — він знову відверто виявив намір переселитися на південь, щоб взяти участь у боротьбі за київське велике княжіння. Проте його небожі Всеволод та Ізяслав Мстиславичі, що самі зазіхали на Київ, об’єднались за іншими претендентами на стольний град Русі — чернігівськими князями — і в середині 1135 р. вщент розгромили Юрія Долгорукого. Йому довелось публічно відмовитися від Переяслава й повернутися до набридлого вже Суздаля. На кілька років Юрій зосереджується на північноруських справах, насамперед ставить під свій вплив Новгород Великий, де в травні 1138 р. садовить князем сина Ростислава. Здавалось, Київ для Юрія був назавжди втрачений, і, ймовірно, він тоді не думав про нього.
Гіркота від неможливості сісти в Києві ще посилилась, коли 1139 р. помер великий князь Ярополк Володимирович. Скориставшись із незгод у стані Мономашичів, Києвом заволодів чернігівський клан Ольговичів, найбільш згуртований і дисциплінований серед усіх князівських родів Русі. Глава клану Всеволод Ольгович просидів на київському престолі сім років, але так і не зміг зміцнити позиції Ольговичів у стольному граді. Більшу частину свого правління він змарнував на боротьбу з власними братами, то відмовляючи їм у володіннях, які ті просили у нього, то обіцяючи якісь землі й таким чином зіштовхуючи їх одного з одним. Та Юрій Долгорукий був далеко і, здавалось, якщо виходити з буквального слідування літописним текстам, не виявляв інтересу до суперництва, яке тоді знову зав’язалось навколо Києва.
Становище різко и несподівано змінилось, коли по смерті Всеволода Ольговича в 1146 р. на київський престол зійшов небіж Юрія Ізяслав Мстиславич. Він, таким чином, обійшов своїх дядьків Вячеслава і того ж таки Юрія, котрі мали переважні права на Київ. Переважні, якщо виходити з прадавнього порядку заміщення князівських столів за «родовим старійшинством», коли престоли переходили від старшого брата до наступного за віком. Проте 1097 р. на Любецькому з’їзді князів було декларовано «отчинний» порядок престолонаслідування: кожний князь мав право на спадщину свого батька. З позицій «отчинного» принципу права на київський стіл вагомішими були якраз у Ізяслава, чий батько Мстислав наслідував своєму отцеві Мономаху 1125 р. Характерно, що ні той, ні інший порядок престолонаслідування не домінував у практиці міжкнязівських відносин на Русі. Не дивно, що й суспільство, й самі князі розділились на дві партії, одна з яких підтримувала Вячеслава з Юрієм, інша — Ізяслава Мстиславича.
Розпочалася тривала, спочатку дипломатична, а далі й воєнна боротьба між Ізяславом і Юрієм за Київ. У цю велику першу громадянську війну на Русі XII ст. були втягнені князі всіх земель: південних, північних і західних. Особливо активну роль у ній відігравали союзник Долгорукого Володимирко галицький і чернігівські клани Ольговичів та Давидовичів, глави яких підгримували звичайно тих, хто брав гору. Бувало, один Ольгович стояв на боці Юрія, інший — Ізяслава. Старший брат Юрія й формальний глава клану Мономашичів Вячеслав у цій боротьбі відігравав пасивну роль: Юрій висував його попереду себе як законного спадкоємця київського престолу, а сам тільки й думав про те, як би самому сісти на той престол.
Іяяслав резонно бачив головну небезпеку в Юрієві й зосередив зусилля на двобої з ним. Він вирішив випередити свого енергійного дядька й узимку 1148–1149 рр., заручившись допомогою ще кількох князів, стрімко пішов на Юрія й спустошив Горішнє Поволжя аж до Ярославля. Влітку 1149 р. Долгорукий, змовившись із чернігівськими Ольговичами, розбив Ізяслава Мстиславича біля валів Переяслава й потому вступив до Києва. Відтоді він знову зосереджується на змаганнях за київський стіл. Київ починає переходити від Ізяслава до Юрія й навпаки.
Цього разу Юрієві пощастило втриматися в Києві менше року. Вже у травні 1150 р. Ізяслав несподівано для нього вдерся до стольного града Русі. Долгорукий втік до Остерського городка і там збирав сили. Вкупі з Володимирком галицьким він-таки вибив Ізяслава з Києва й отаборився там знову... Перехід Києва з одних рук до інших став буденною річчю. До цього звикли й кияни, та й самі князі дивились на справу філософськи. Київський літописець розповідає такий епізод. У ході боротьби з Юрієм і Володимирком галицьким Ізяслав залучив на свій бік старшого Мономашича — свого недалекого дядька Вячеслава, й вони разом якось захопили Київ. Дядько з небожем сіли обідати на князівському Красному дворі, що стояв на височенному правому березі Дніпра. Раптом вони побачили з палацу, як «Юрій із своїми синами і Володимир, й Ізяслав Давидович, Святослав Ольгович і його небіж Святослав Всеволодич приїхали на берег (Дніпра) проти Києва». За словами літописця, кияни, побоюючись, аби Долгорукий з союзниками не розграбували їхнього міста, «почали на насадах (ладдях) перевозити його (Юрія) дружину на цей бік, на Поділ». Тоді Вячеслав з Ізяславом сказали один одному: «Не дадуть вони нам спокійно пообідати» й неквапливо роз’їхались — Ізяслав подався до родової отчини — Володимира Волинського, Вячеслав — до Вишгорода.
Помалу справа йшла до вирішального двобою між Юрієм та Ізяславом. Наприкінці травня 1151 р. суперники зійшлись недалеко від Києва, на Перепетовому полі, де текла річка Рута. Київський літопис яскраво описує підготовку до битви: «У п’ятницю, на другий день, як тільки почало розвиднятися, спочатку в Юрія вдарили в бубни й затрубили в труби, і військо стало готуватися до бою, а потім і у Вячеслава, Ізяслава й Ростислава (брата останнього) теж ударили в бубни й затрубили в труби, і війська стали в бойовому порядку...
Запекла битва принесла вирішальну перемогу Ізяславу Мстиславичу. Взагалі прихильний до нього літописець зображує фінал бойовища в характерному для свого часу дусі: «Бог і сила хреста допомогли Вячеславу, Ізяславу й Ростиславу, і вони перемогли Юрія. Половці (союзники) Юрія побігли, не пустивши жодної стріли, за ними Ольговичі, а потім і Юрій з синами. Коли вони бігли через Руту, безліч дружини потонуло в Руті, тому що в ній було багато мулу. Серед утікачів одних вбили, а інших захопили в полон».
Здавалось, багаторічна боротьба Юрія за київський престол закінчилася повною невдачею. Йому тим часом було вже більше п’ятдесяти років — вік на той час старечий. І Юрій повернувся до Суздаля. Щоправда, він робив спроби організувати походи на Київ і 1152-го, і 1153 р., але обидва рази вони принесли йому невдачу. Аж раптом Юрій дізнався, що в Києві 14 листопада 1154 р. помер його небіж і заклятий ворог Ізяслав (до речі, він був старшим від свого дядька Юрія). Перед Долгоруким знову засяяла зірка надії. Дізнавшись про смерть Ізяслава, він негайно рушив на південь.
Тим часом у Києві по смерті Ізяслава Мстиславича прийшов до влади один з чернігівських князів — Ізяслав Давидович. Та, дізнавшись про наближення Юрія з військом, він добровільно поступився престолом на його користь — був слабіший від Долгорукого, а права старшого Мономашича (Вячеслав на той час вже помер) були в очах суспільства, його панівного класу, значно вагомішими.
20 березня 1155 р. Юрій Долгорукий урочисто вступив до Києва. Він зумів утвердитися на головному престолі держави, уклавши угоду з смоленським і чернігівськими князями. Втім навесні 1157 р. стосунки з цими князями загострилися — мабуть, владний Юрій хотів стати єдиновладним правителем Русі подібно до свого батька Володимира Мономаха. Та процеси роздробленості набули невідворотної сили. Проти Юрія піднявся ще й син Ізяслава Мстиславича Мстислав, що княжив на Волині. Коли полки союзних князів Ростислава смоленського, Мстислава волинського, Ізяслава й Святослава чернігівських вже підступали до Києва, Юрій раптово помер 15 травня 1157 р. Київський літописець повідомляє, що князь бенкетував у боярина Петрила, після чого захворів і через п’ять днів зійшов зі світу. Джерела натякають, що Юрія отруїли вороги. Чого-чого, а ворогів у нього вистачало. Князя поховали у церкві Спаса в княжому селі Берестовому поряд із Печерським монастирем.
Таким було бурхливе, сповнене перемог і поразок життя одного з синів Володимира Мономаха, що постійно мріяв про «золотий» київський престол, багато років воював за нього і врешті-решт помер таки великим князем київським.
