"7 червня 1930 року (реально введено 22 червня) Всесоюзна спілка сільськогосподарських колективів ( рос. Колхозцентр) на численні прохання трудящих (в СРСР усі грабунки відбувалися «на численні прохання») встановив оцінку і оплату праці у колгоспах не в грошах, а в «трудоднях». Так звані «палички».
Що це таке? О, це чудовий винахід «влади робітників і селян». За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день - поставили паличку у відомість. Наприкінці року колгосп здавав батьківщині врожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього, ділили між колгоспниками відповідно до того хто скільки «трудоднів» набрав.
Прямо скажемо - залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. Бо план у колгоспу був своєрідний. Колгосп хоч і «добровільне» об’єднання нібито власників землі, але план скільки це об’єднання мало здати державі продукції за «твердою» (тобто практично задарма) ціною визначав не колгосп, а держава.
Причому цифру могли поставити будь-яку. А могли план протягом року і «скорегувати». Було у вас завдання, товариші колгоспники, здати державі цьогоріч 20 тонн м’яса? Вибачайте – корегуваннячко вам у хату – тепер план вам 50 тонн. Де хочте – там і беріть.
Тож навіть у врожайні роки отримував селянин мізерну пайку. У неврожайні роки - взагалі нічого. Прогарував на колгоспних полях рік, а тобі – дулю з маком. Тому, що улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати, врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай - народи ці тонни, купи в Америці або на Марсі, але державі план дай - не гріши.
До слова, саме так штучний Голодомор організовували – через «коригування планів». Колгоспи, які «скоригований план» не могли виконати, ставили на т. з. «Чорну дошку» й вигрібали у рахунок плану вже особисте зерно (а заразом корови, вівці, кури, свині, кролі, овочі) селян.
Наприклад, у врожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і три, і два і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів Радянського Союзу на «трудодень» дали менше кілограма.
У 1946 році у кожному десятому колгоспі не видали ані зернини. Рік відгорбатив, а тобі – пшик. У 14% колгоспів селяни за рік заробили по 100 грамів зерна на трудодень, а у третині – від 100 до 300 грамів.
Ось ці ось «ріденькі» кілограми і навіть грами, якщо їх продати на базарі або тій таки рідній державі за «твердою» ціною і були єдиним джерелом грошей радянської селянської родини. На ось ці копійки мали селяни купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. Щоправда, ватники видавали у колгоспах безкоштовно, в якості спецодягу для роботи. Особливо після Другої світової війни – їх нашили для армії мільйони. Їх і носили у будень і свято.
З чого жили? А натуральним господарством - рятували город і корова. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п'ять колосків», або відразу розстріл.
Був ще один варіант надходження «живих» грошей до родини колгоспника – базар. Селяни мали трохи городу, якусь корову, свині. Виростив, сам не їсть і діти теж - везе мужик на базар продавати – слину глитає. Асортимент та кількість не вражає, бо окрім того, що мужик у колгоспі працює задарма, його особисте господарство ще й натуральним податком держава обклала – про це ми якось окремо поговоримо.
А щоб селяни не тікали з цього колгоспного «раю», радянська влада постановила відібрати у них паспорти і таким чином прикріпила до землі, на якій вони працювали. Тобто повернула кріпацтво, яке скасували за царя-батюшки 1861 року.
Між іншими, є один страшний нюанс. Система «трудоднів» давала голові колгоспу, бригадирам та іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг видивитися у мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не поставити «трудодень».
Відішачив ти, не розгинаючи спини, з другої години ранку до одинадцятої вечора в полі, а тобі – фігуру з трьох пальців. А ось куму або кумі своїй бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. І теж цілком законно. Передбачалося, що за один відпрацьований день можна ставити 4-5-10 трудоднів як заохочення. Наприклад, відремонтував терміново колгоспний механік єдиний трактор у розпал посівної – як тут не віддячити? Розуміти треба: людина роботу всього колгоспу врятувала. До речі, таким чином і колгоспних «ударників» штучно створювали.
Бувало, що ці батіг та пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як бувало. Захотів бригадир молодицю - пропозиція їй: підемо у сінник, два трудодні запишу. А не підеш - місяць гаруватимеш задарма - я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду.
А за невиробіток мінімуму трудоднів - кримінальна відповідальність, між іншим. Що? Хочеш до концтабору, бо там кращі умови життя та ще й годують? Ні, рідненький – покарання кримінальне ти відбуватимеш тут таки, у колгоспі. У вигляді виправно-трудових робіт терміном до 6 місяців із відрахуванням 25% трудоднів на користь колгоспу.
Ще одне. У колгоспах мусили працювати й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така типу панщина радянського зразка. Один день на тиждень (а оскільки взимку робіт не було й усе припадало на весну-літо-осінь, то 2 дні на тиждень) дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні, «Так вольно дышит человек».
І ось ця ось страшна система рабства ХХ століття проіснувала 36 років. Лише 1966 року трудодні скасували і колгоспникам почали платити зарплату. Ну, як платити. Не назвеш 40 рублів шикарною зарплатою".
Ви, любі друзі, щойно прочитали уривок з книги, автором якої маю четь бути. Про те, як "щасливо" жилося в Радянському Союзі. А це ж лише невелимчкий епізод величезної трагедії народів комуністичної імперії.
