Пам’ятаю, як у середині 80-х ми з родиною традиційно відпочивали в Євпаторії. Знімали кімнату в приватному будинку. Точніше — у дворі, де було зроблено кілька комірчин із ліжками. Окрім нас, там відпочивало ще з десяток родин. Люди приїжджали до Криму з усього Союзу й шукали будь-який куток із ліжком. А якщо до того кутка ще й душ додавався, то це був сервіс на п’ять зірок. Увечері всі збиралися у дворі й пили чай за великим спільним столом. І завжди за столом була Анна Семенівна, господиня дому. Давня, але надзвичайно міцна бабуся, яка пам’ятала царя, революцію і війну, але рідко втручалася в розмови за столом. Вона завжди приносила до столу варення, але чай пила не з ним, а вприкуску з шматочками цукру, голосно сьорбаючи гарячий напій із блюдця. Скільки років ми в неї зупинялися — вона ніколи не змінювалася. Було відчуття, що час над нею не владний.
Одного разу, за усталеною традицією, дорослі пили вечірній чай, і не лише його, спілкуючись між собою. Пам’ятаю, хтось із присутніх за столом почав розповідати про роль Сталіна. Про те, що він виграв війну, всю контру вичистив, змусив увесь світ нас боятися, якусь там країну збудував, науку й кінематограф підняв і взагалі — душка, а не керівник. І тут Анна Семенівна подала голос:
— Знаєте, що об’єднувало всіх нас тоді, за Сталіна, — спитала вона, сьорбаючи чай, і сама ж відповіла, — страх. Всепожираючий страх. Боялися всі. І директори заводів, і менти, і колгоспники, учителі й лікарі, командарми й професори, комуністи й безпартійні боялися, що по них прийдуть. Не за справу, а лише за випадково обронене слово. За написаний кимось донос. За все. За те, що хтось зазіхне на їхню житлоплощу. За національність. За що завгодно. Страх відчували всі. І з цим страхом ми жили. А коли по нас прийшли, ми відчули полегшення, адже боятися вже було нічого.
Деякий час тому з одним відомим журналістом ми обговорювали, чому свобода й досі є найвищою цінністю лише для невеликої кількості громадян України. Обговорювали, чому рівність перед законом, право на висловлення своєї позиції та свобода слова для більшості громадян — не найважливіші поняття. І зійшлися на думці, що люди просто не звикли до того, що свобода — це не ефемерне поняття, а найвища цінність і гарантія реалізації своїх прав. Просто не звикли. Їх цього не вчили.
Боятися звикли, погоджуватися з владою звикли, мовчати звикли, а от цінувати свободу — не звикли. Багатьох так привчили ще з часів совка, вбили на підкірку свідомості, і люди, звикнувши до такого порядку речей, навчили того самого своїх дітей. А треба перевчатися. Не заплющувати очі, не боятися змін, не лякатися свободи й цінувати її як основу для побудови в Україні сучасного гуманістичного суспільства. Цінувати свободу і право на інакодумство. Поважати чужу думку, а не вважати, що існує лише ваша думка і неправильна. Але це не означає, що треба погоджуватися з будь-якою нісенітницею чи брехнею. Треба розуміти, що свобода — це не вседозволеність, а свобода слова — це не право на брехню й маніпуляції.
Микола Бердяєв сказав: «Свобода не легка, як думають її вороги, що зводять на неї наклепи, свобода важка. Вона є тяжким тягарем. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити себе… Усе в людському житті має пройти через свободу, через випробування свободою, через відкидання спокус свободи». Очевидно, зараз саме той час, коли ми знову проходимо через ці самі випробування. Але йдемо в темряві й навпомацки. Без свого Мойсея. Кожен своїм шляхом. І або вийдемо, усвідомивши цінність свободи, або залишимося в темряві, у полоні своїх страхів. Вибір зрозумілий. Підсумок невідомий. Але хочеться вірити в краще. І досягти мети.
Чому згадав цю історію? Тому що після анонсу відео про Баканова, Наумова та інших, мене сьогодні вели кілька людей запитала чи не боюся я займатися цим та оприлюднювати цю інформацію, розуміючи, що проти мене будуть люди, у яких є гроші, влада та ресурси силових структур? Відповів всім однаково, що страх не є для мене головним мотиватором. Тому не треба боятися. Треба залишатися свободним від страхів і робити свою справу. Чим я займався і займаюся.
