Святослав Вакарчук: "Українцям не вистачає здорової наглості"

Святослав Вакарчук, музыкант, фронтмен группы «Океан Ельзи», в рамках встречи «Освіта, що приводить до успіху — зустріч зі справжніми лідерами», организованной Киевской школой экономики, рассказал о том, насколько важна самореализация, кем он мог бы стать, если бы не выбрал путь, связанный с музыкой, как чувствовать себя счастливым о того, что ты делаешь,и какие люди сегодня нужны Украине.

Я вчився у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови. Вона була одною з найкращих у Львові. Можливо, через те, що я був мотивований моїми батьками-фізиками, можливо, через те, що гуманітарні науки давались мені легко і швидко ставали не цікавими, у 14-15 років я відчув великий потяг до точних наук і вирішив вступити на фізичний факультет. По-перше, я вигравав олімпіади і мене навіть взяли на фізфак без екзаменів. А, по-друге, ніхто не хотів туди йти, — всі хотіли бути юристами у 1991 році.

Паралельно в той самий час я захопився західним рок-н-ролом, я став фанатом групи The Beatles. Але я ніколи не сприймав музику як серйозне заняття, я вважав, що мушу стати вченим. Я поступив на перший курс університету, мав хороші оцінки, в мене все йшло по накатаній. Але потім втрутилась доля. На одній із вечірок я випадково зустрівся з хлопцями, які грали в гурті. Я поспівав трохи на тій вечірці, і через декілька тижнів ці хлопці звернулись до мене із пропозицією співати з ними. Я підійшов до цього питання прагматично. Замість занять баскетболом в університеті я обрав заняття музикою. У 19 років на репетиції я вперше побачив барабанну установку та підсилювачі. Через два роки я не розумів вже, де я. Чи я — фізик і хочу в Америку? Чи я — музикант і теж хочу в Америку? Чи я вже не хочу в Америку? В момент, коли нам продюсери запропоновули переїхати до Києва і займатись музикою там, переді мною став дуже складний вибір. Він був, мабуть, наскладніший у моєму житті. У житті дуже прагматичної людини. І ви знаєте, яке рішення я прийняв.

Незважаючи на все моє оточення, яке вважало, що я роблю неправильний вибір, я все ж таки його зробив. Після того я ще кілька років перебував у деяких сумнівах. І вже тільки в момент, коли я став відомим музикантом, мене все це відпустило, і я зрозумів, що я все зробив правильно.

Це власне про те, як бути щасливим и самореалізовуватись. Адже щастя — річ ефемерна, і перед тим, як про нього говорити, треба його позначити. Щастя рідко корелює з матеріальним або суспільним успіхом. Більше того, мені здається, що чим глибше і ширше мислить людина, тим тяжче їй стати щасливою. Як казав російський класик Грибоєдов: «Горе от ума». Розумним людям важче відчути себе щасливим, але якщо це їм вдасться, то глибина відчуття буде набагато більшою. Просто челендж в тому, щоб знайти то щастя.

Моя порада: коли ви вибираєте якісь принципові речі в своєму житті, керуйтесь ось цим відчуттям, що саме вас зробить щасливим.

Культ батьків в нашій країні поки не переможний, важається, що батьки завжди праві і краще знають, що потрібно дитині. Та людина, котрій все ж таки вдається перебороти цей шлях, зтикається потім із тиском суспільства: «ви не такі; треба робити так або не так». І під впливом обставин «як треба і не треба» людина губить свою особистість. Якщо людина не зможе через всі ці обставини і тиск знайти «свою зірку», решту вона буде робити на автоматі: ну пішов на підвищення, ну отримав більше грошей, ну став більше їздити у відпустку. Але все це будуть рутинні речі.

Моя порада: краще не очікувати до віку за 40, 50, 60, коли вже дуже тяжко робити якісь зміни. Не бійтесь бути собою. Тільки ви знаєте, хто ви насправді. Не батьки, не оточення, не університет. Ви. Можливо, це здасться егоїстичним, але ваше щастя — це ви. Це не ваші діти, не ваші батьки, не ваші друзі. Це конкретно ви. Насправді, в цій формулі немає егоїзму. Щаслива людина — це не та, яка зациклена на собі, це та, яка відкрита до світу. Але й та, яка завжди пам`ятає, що свій основний потенціал вона реалізовує, щоб стати щасливою.

На жаль, чекати, поки щось зміниться в країні, можна довгі роки. Як змусити мільйони дітей отримати нову освіту, я й сам не знаю. Але можна почати з самоосвіти.

Моя порада: брати в субботу, неділю своїх, сусідських дітей — 10-15 дітей — і вести їх в музей. Хтось міг би з батьків брати їх на спорт, хтось — займатись англійською і так далі.

Особливо це стосується США, можливо, Сінгапуру та Ізраілю. Люди там виростають дуже впевнені в собі, готові захищати свою думку. Вони не бояться йти в бій з обставинами, в тому числі із авторитеами, учителями, якщо вони вважають себе правими. Це, можливо, видається трохи нахабним. Не завжди приємно, коли людина так впевнено нав`язує свою думку. Мені здається, що українцям цього абсолютно бракує. Якщо поставити за одну крайність такий total arrogant, то в нас — такий total shy. Ми — люди, які завжди відходять в сторону. Це мені нагадує інтелігента, який стоіть в черзі до тролейбуса. Всі напирають, а йому виховання не дозволяє ліктями працювати, щоб отримати собі місце. І він стоіть і чекає наступний тролейбус. А в результаті запізнюється туди, куди йому треба.

Так от я хочу сказати, що нам зараз бракує впевнених в собі людей, трішечки навіть самовпевнених. Людей, які точно знають, що вони хочуть робити. Нам не вистачає здорової наглості. Саме тому до влади приходять люди, які штовхаються швидко ліктями, а оскільки в Україні немає цієї культури «штовхання ліктями по-хорошому», то отримають перевагу ті, які штовхаються так, як вміють. І до влади приходять люди не найталановитіші чи найбільш заслужені, а люди, які були в один потрібний момент шустрішими.

Моя порада: нам потрібно цю конкуренцію шустрих і впевнених у собі людей збільшувати. І тоді рано чи пізно на перші параметри вийдуть не ті, хто шустріші, а ті, хто шустріші й талановитіші, підготовлені, готові більше віддати людям.