Успенська (Волоська) церква у Львові — збудована у 1591-1629 рр. за планом Павла Римлянина, за участю Войцеха Капиноса і Амвросія Прихильного, на замовлення Львівського братства
Уперше імена італійських зодчих на сторінках писемних джерел з’являються у XVI ст. Так, 1543 р. у Львові мешкав майстер Петро з Лугано. З тогочасними італійськими будівничими розпочалася нова доба в українській будівельній справі, пов’язана з ренесансною1 культурою. 1585 р. у Львові отримали громадянство три італійських зодчих, зокрема Павло Римлянин (?—1618 р.) — член львівського цеху будівничих. Він поєднав у базиліці Успения (1591-1598 рр.) візантійські та італійські ренесансні архітектурні традиції, зокрема тосканські пілястри та фризи зі скульптурними барельєфами. Суворість, монументальність, чистота та ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві гідності й краси. У 1595 р. П. Римлянин розпочав спорудження монастиря бенедиктинок, у 1600 р. — бернардинського костьолу, у 1618 р. — каплиці Кампіанів при Латинському костьолі, в архітектурі яких наявні риси Ренесансу.
1 Ренесанс (з фр. «відродження») — назва мистецького стилю, що виник у Західній Європі напприкінці XV ст. та існував до XVII ст. В Україні ренесансні риси наявні у культових, житлових та оборонних спорудах Львова («Чорна кам’яниця» та будинок Корнякта на площі Ринок, вежа Вірменського собору, ансамбль Успенської церкви — храм та каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта; каплиця Боїмів та ін.), Кам’янця-Подільського, Меджибожа, Бережан, Підгірців, Острога, Жовкви, Луцька.
Костьол бенедиктинів з вузькими вікнами-бійницями та потужними контрфорсами1 нагадує укріплені середньовічні храми Європи. Вхідний портал прикрашено нішею зі скульптурою. Завершували споруду фриз і зубчастий аттик зі скульптурою. Ренесансною є і квадратна у плані вежа, декорована завитками-волютами і ліпленням.
Уродженець Венеційської республіки, вчитель П. Римлянина — Петро з Барбони (?—1588 р.), збудував дзвіницю Успенської церкви (1572-1578 рр.), аркаду двору вірменського собору та будинок К. Корнякта на Ринку (1590 р.). Останній (верхній бароковий поверх якого зі скульптурним аттиком добудовано у XVII ст.) зберіг ренесансні риси. Його фасад декоровано рустом, вхідний портал та віконні отвори — коринфськими колонами та консолями, різьбленими зображеннями лев’ячих і людських маскаронів, голівками янголят та квітковими гірляндами. Ще більше рис північноіталійського Ренесансу притаманно внутрішньому двору цієї будівлі, декорованому по периметру аркадами.
Деякі львівські зодчі — італійці за походженням, в Україні отримали нові прізвища. Один із них, Павло Щасливий (?—1610 р.), з 1582 р. очолював львівський цех каменярів. Він — автор таких ренесансних споруд, як львівська синагога «Золота Роза» (вважалася однією з красивих у Європі, знищена під час війни у 1941 р.) та Єзуїтська колегія (школа), будинки купців М. Нахмановича та І. Зюскюндовича, замок (1596—1630 рр.) та костьол Святого Лаврентія (1606-1623 рр.) у Жовкві. Разом з П. Щасливим працював інший італійський зодчий — Амвросій Прихильний (?—1641 р.), який спорудив палац князів Острозьких у Старому Селі на Львівщині (1584-1589 рр.). Він же завершив після смерті П. Римлянина Успенську церкву і кляштор бернардинів у Львові (1618-1630 рр.), збудував власний будинок на вулиці Староєврейській, 34.
1 Контрфорс (з фр. «сила, що протидіє») — вертикальна конструкція або вертикальне ребро, що виступає зі стіни; опора, що стоїть окремо і пов’язана зі стіною аркою. Призначена для посилення несівної стіни взяттям на себе горизонтального зусилля розпору від внутрішніх склепінь. Зовнішня поверхня контрфорсу може бути вертикальною, ступінчастою або похилою.
Деякі італійці, які потрапляли до Львова через Краків, мандрували у східні регіони України. Серед них — Христофор Боццано і Петро Сперендіо, які для князя К. Острозького спорудили замки у Меджибожі, Тернополі та Острозі, Джакопо Мадлена (автор[?] костьолу бернардинів у Заславі на Хмельниччині), Себастьяно Брані та Октавіано Манчіні — київські будівничі. Про С. Брачі відомо, що він у 1613 р. керував відбудовою Успенської церкви у центрі Подолу і доводився зятем київському бургомістру С. Балиці. Брачі приписують і спорудження у 1610 р. готичного домініканського костьолу Святого Миколая на Подолі (з XVIII ст. — Петропавлівська церква), знищеного у 1930-ті роки.
Октавіано Манчіні (уродженець м. Болонья) в 1637-1638 рр. на запрошення митрополита Петра Могили реставрував київські храми. Подробиці життя цього зодчого відомі з його автобіографії, написаної у 1630-х роках і нещодавно знайденої у Кракові. В Болонській академії Манчіні вивчав скульптуру та архітектуру, як живописець працював у Болоньї та Римі, деякий час жив у Польщі. Петро Могила запросив його до Києва для реставрації собору Святої Софії. Дослідники припускають, що результати відбудови О. Манчіні зафіксовані на гравюрах голландського художника А. ван Вестерфельда 1651 р. із зображеннями Софійського собору, де помітні окремі ренесансні архітектурні деталі. Проте питання достовірності цих малюнків (що збереглися у копіях кін. XVIII ст.) є дискусійним. Більш певно з діяльністю О. Манчіні можна пов’язати спорудження ренесансного порталу, який облямовує вхід (прорубаний у XVII ст. у стіні північної галереї Софійського собору) до каплиці, що зберігся до нашого часу. Цей портал декоровано двома пілястрами, що підтримують трикутний фронтон з фрескою із зображенням Богоматері.
Ще однією пам’яткою, яку приписують О. Манчіні, є добудова у 1640-1643 рр. церкви Спаса на Берестові поблизу Києво-Печерської лаври. Можливо, саме під час цієї реставрації до споруди XII ст. було добудовано нову апсиду з готичними склепіннями. Очевидно, Петро Могила надав перевагу готичній (а не ренесансній) архітектурі, яка більше відповідала давньоруській частині храму. Розписувати відбудований храм Петро Могила запросив майстрів з грецького Афонського монастиря, поствізантійські фрески яких суцільно вкрили внутрішню поверхню стін храму.
Алевіз (Алоїзіо Ламберти да Монтаньяна) Фрязин1 (?—1531 р.) — венеційський (міланський (?)) архітектор, у 1500 р. запрошений послами царя Івана III для спорудження Кремля. Дізнавшись, що через його володіння їде до Москви європейський архітектор, кримський хан Менглі-Гірей запросив російських послів разом з Фрязином до своєї столиці Бахчисарая, де будувався палац. З ренесансних споруд Фрязина зберігся різьблений кам’яний портал Бахчисарайського палацу. До Москви майстер відбув з рекомендаційним листом Менглі-Гірея, в якому хан схвально оцінював його архітектурний талант. «Портал Алевіза» («Посольські двері» або «Залізні двері» — кримськотат. «Демір-Капу») — невеликі дубові двері, оббиті залізними смугами і декоровані пишним різьбленим порталом. З обох боків його прикрашають пілястри з коринфськими капітелями, що підтримують орнаментований фриз із карнизом. Над ними зображено ренесансну композицію: рослини з листям і гнучкими пагонами у вазі. Карниз прикрашають звичні для італійських ренесансних палаців зубці, «перлини», овали. Різьблений арабською в’яззю напис, вкритий позолотою, повідомляє, що цей вхід споруджено за наказом «султана двох материків і хакана двох морів» Менглі-Гірея у 1503 р. Під час реставрації порталу у 1960-х роках було виявлено оригнальне багатоколірне пофарбування кам’яного рельєфу. Дослідники припускають, що спочатку «портал Алевіза» прикрашав старий ханський палац у передмісті Бахчисарая — Ашлама-Дере, а згодом був перенесений до нового палацу. До капітального ремонту Бахчисарайського палацу в 1783-1787 рр. «Залізні двері» слугували парадним входом до Фонтанного двору та Посольського саду.
Іншими спорудами невідомих італійських зодчих у Криму став ренесансний палац у Перекопській фортеці, зображений на малюнках XVII ст.
Андреа дель Аква (1584 р. — ?) — військовий інженер і архітектор, родом з Венеції. На початку XVII ст. переїхав до України, де взяв участь у спорудженні неприступної фортеці у Бродах (1633 р., на замовлення власника міста С. Конецпольського) та палацу у Підгірцях (1635-1640 рр.). До нашого часу від фортеці у Бродах збереглися будинок коменданта (у XVIII ст. перебудовано у палац), чотири куртини та три кутових бастіони з казематами.
1 Фрягами у Росії називали генуезців та венеційців зокрема й італійців загалом.
Палац у Підгірцях теж мав власні укріплення з глибоким ровом, споруджені французьким інженером Г. Левасером де Бопланом1. Палацові будівлі утворюють замкнений двір з високою терасою, пристосованою до оборони. З чільного боку палац мав парадну терасу з балюстрадою і скульптурами. В’їзд до замку прикрашала брама-портал з двома колонами.
Варфоломій (Франческо-Бартоломео) Растреллі (1700-1771 рр.) — народився у Франції в родині італійського скульптора, 1716 р. разом з батьком прибув до Росії. У Петербурзі Б. Растреллі спорудив кілька палаців — Зимовий (1733 р.), Літній (зменшену копію палацу Людовіка XIV у Версалі), Анічков та Воронцовський, та Смольний монастир. Він же є автором імператорських палаців у Петергофі та Царському Селі. Найвеличнішою будівлею Растреллі став новий Зимовий палац (1754-1762 рр.).
У 1744-1748 р. Б. Растреллі проектує для імператриці Єлизавети Петрівни (яка, відвідавши Київ, наказала спорудити там новий храм) Андріївську церкву у стилі бароко. Ошатності її споруді надають блакитний, білий і золотий кольори. За оригінальністю архітектури, довершеністю силуету, чіткими пропорціями, гармонічним поєднанням з навколишнім ландшафтом церква вважається одним із шедеврів української архітектури XVIII ст.
У 1750-1755 рр. у Києві — на місці, особисто обраному 1744 р. Єлизаветою Петрівною, за проектом Б. Растреллі російські зодчі І. Мічурін, М. Васильєв та П. Неєлов звели Маріїнський палац. Його головний фасад обернено до Маріїнського парку (на місці якого раніше розташовувалася велика площа), зворотний бік — до Царського саду, заснованого у 1743 р. У 1868-1870 рр. палац було відновлено після пожежі — надбудували цегляний поверх, фасади оздобили новими деталями, а інтер’єри переробили у формах класицизму з елементами бароко і ренесансу. Після Другої світової війни, а згодом у 1979-1982 рр. палац також відновлювався. Його головний двоповерховий корпус і бічні флігелі утворюють широке подвір’я. Багата пластика пишних форм коринфського ордеру, «рустовані» стіни, ажурний парапет, ліпне облямування вікон надають споруді урочистості. У фарбуванні палацу використано типові для російського бароко кольори: бірюзовий — стіни, світло-жовтий — колони та карнизи, білий — ліпнина і балюстради. Нині колишній палац російських імператорів є урядовою резиденцією, в якій відбуваються урочисті нагородження, прийоми, вручення вірчих грамот послами іноземних держав, зустрічі офіційних делегацій. У 1771 р. Б. Растреллі за кілька місяців до своєї смерті був обраний академіком ПАМ. Місце його поховання у Петербурзі не збереглося.
1 Гійом Левасер де Боплан (1600-1673 рр.) походив із дворян, у 1630—1648 рр. перебував у Польщі на королівській службі — керував будівництвом фортець Кодак, Броди, Підгірці, Бар, Кременчук. Автор перших відомих карт України з коментарями — «Описом України».
Людовік Станзані (?—1872 рр.) — київський міський архітектор (з 1833 р.), випускник Римської академії мистецтв, працював над забудовою Одеси та Кам’янця-Подільського. У Києві мешкав на вулиці Фундуклеївській (нині Б. Хмельницького). За проектами Станзані у Києві збудовано Олександрівський костьол (1817-1842 рр., вул. Костьольна, 17), будинки Ф. Коробки, М. Балабухи (1830 та 1839 рр., вул. Сагайдачного, 22 та 27) та А. Сулими (1833-1835 рр., вул. Лютеранська, 14). Ці класичні споруди прикрашають портики з колонадою або напівколони, трикутні фронтони, ліпний декор.
Еліо (Еудженіо) Саля (1864-1920 рр.) — скульптор-модерніст, уродженець Мілана. Працював у Петербурзі, з 1890-х років — у Києві. Викладав у Київському художньому училищі, мав власну майстерню. Виїхав з міста у 1914 р. з початком Першої світової війни.
Співпрацював з архітектором В. Городецьким, оформивши бетонними скульптурами та прикрасами Міський музей (1897-1905 рр., вул. Грушевського, 6, нині Національний художній музей України), караїмську кенасу (1902 р., вул. Ярославів Вал, 7, нині Будинок актора), Миколаївський костьол (1898-1899 рр., вул. Велика Васильківська, 75) та «Будинок з химерами» (вул. Банкова, 10). Новаторством Е. Саля стало використання під час виготовлення статуй бетону, який замінив дорогий і важкий в обробці натуральний камінь. На скульптурній композиції «Будинку з химерами» «Битва пантери з орлом» зберігся прокреслений у бетоні автограф Е. Саля з датою «1902 р.». Стіни караїмської кенаси1 скульптор оздобив імітацією східного різьблення по каменю та ліпленням у вигляді арабесок. Втрачений на сьогодні купол також прикрашав вишуканий орнамент з арабських літер.
Олександрівський костьол у Києві. Малюнок Тараса Шевченка
Проект декорування Міського музею Е. Саля було визнано кращим серед розглянених комісією, що керувала будівництвом Музею. Скульптор прикрасив фронтон фасаду барельєфом, присвяченим мистецтвам, та статуями левів обабіч входу.
Е. Саля брав участь у декоруванні в стилі північноіталійської готики і раннього флорентійського Відродження фасаду будівлі Національного банку України (1902-1905 рр., вул. Інститутська). За його проектами виготовлено постаті крилатих грифонів (охоронців золота в античній міфології), які підтримують виті наріжні колонки з декоративними вежами. Він же — автор дизайну інтер’єрів операційної зали, багато декорованих ліпленням та різьбленням, скульптурами давньогрецьких богів, карнизами над дверними отворами, маскаронами. Над балконом по периметру зали розміщено ліпні щити-картуші з зображенням емблем і гербів.
Е. Саля працював і над оформленням Міського театру (1901 р., вул. Володимирська, нині Національний академічний театр опери і балету ім. Т. Шевченка), головного корпусу Політехнічного інституту.
1 Кенаса — молитовний будинок караїмів, тюркського народу, що сповідує релігію, яка поєднує риси іудаїзму, християнства та ісламу. Багато караїмів мешкає у м. Тракай (Литва) та у Криму. Їх общини до 1917 р. існували в Києві, Луцьку та Одесі.
