Торгова конфронтація між США і Китаєм, що почала загострюватися з 2017–2018 років, переважно виходить за рамки звичайного спора про тарифи, наразі це комплекс політичних, технологічних і стратегічних дій, які включають мита, заходи експортного контролю, санкції, інвестиційні обмеження, промислові субсидії і політику стимулів у галузях високих технологій. Ця конфронтація вже змінила структуру світових ланцюгів поставок, вплинула на інвестиційні рішення корпорацій і створила тривалі ризики для глобального зростання. Це не лише питання тарифів, адже вона поєднує економічну конкуренцію, технологічне суперництво, національну безпеку і геополітику, і її наслідки зачіпають світову торгівлю, ланцюги поставок, інвестиції та політичні альянси.
Основні причини торговельної війни між США і Китаєм є комплексними й охоплюють як економічні, так і стратегічні фактори. По-перше, ключовим мотивом стало стратегічне суперництво в технологіях і національна безпека. США вважають, що швидке зростання китайських технологічних компаній, державна підтримка стратегічних секторів , насамперед таких, як напівпровідники, телекомунікації та штучний інтелект, разом із практиками щодо примусового трансферу технологій створюють серйозні загрози для національної безпеки та конкурентоспроможності американських підприємств. Через це були введені жорсткі експортні обмеження та включення китайських компаній у так званий Entity List, офіційний перелік компаній, організацій або осіб, до яких застосовуються експортні обмеження з боку уряду США, що формує рамки для обмеження доступу Китаю до передових технологій.
По-друге, США мали численні скарги на торговельні практики КНР, зокрема систематичне порушення прав інтелектуальної власності, непрозорі субсидії китайським компаніям, а також протекціоністські заходи, що закривають внутрішньокитайський ринок для іноземних фірм. Це порушує базові зобов’язання Китаю у рамках Світової організації торгівлі, даючи КНР недобросовісну конкурентну перевагу і викликаючи справедливі претензії з боку США.
Третя важлива причина полягає у внутрішній політиці США, де адміністрація, зокрема під керівництвом Трампа, використала торговельну жорсткість як інструмент популістської риторики, спрямованої на «захист робочих місць» і «відновлення промисловості». Така політика знайшла широкий відгук у промислових і сільськогосподарських регіонах, що особливо відчули втрату робочих місць від глобалізації. Четвертим чинником є геополітика і глобальне суперництво за контроль над критичними ресурсами, зокрема, рідкоземельними елементами, необхідними в багатьох високотехнологічних продуктах і військових системах. Китай володіє близько 70% світового видобутку і 85% потужностей з переробки цих матеріалів, що дає йому вагомий геоекономічний важіль впливу.
З іншого боку, існують побоювання щодо кібербезпеки і військового використання технологій, що підсилює напруження і сприяє посиленню обмежень та відповідних контрзаходів. Важливо також зазначити роль торговельного дефіциту США з Китаєм, який за останні роки досяг понад 400 мільярдів доларів на рік. Це створювало тиск на адміністрацію США під гаслом «America First», мотивуючи жорсткіші економічні заходи для зменшення дисбалансу в торгівлі. Насамкінець, економічна модель Китаю, у якій значну роль відіграють державні підприємства, що отримують субсидії і пряму підтримку з боку компартії, викликала в США занепокоєння через недобросовісну конкуренцію. Це призвело до їхнього прагнення підтримати американських виробників за допомогою тарифів та обмежень.
Торгова війна між США і Китаєм послідовно розвивалась від окремих тарифних ударів у 2017-2018 роках, через періоди ескалації 2019-2020 років, часткові спроби примирення у вигляді «Phase One», до багатоканальної і дедалі жорсткішої економічної конфронтації останніх років з використанням комплексних інструментів, що виходять далеко за рамки просто тарифів, тому глянемо більш детально на хронологію:
2017–2018: Початок і перші удари
У 2017 році США офіційно почали розслідування на підставі Section 301, спрямоване на практики Китаю у сфері технологій і інтелектуальної власності. Уже у 2018 році відбулося запровадження першої великої хвилі тарифів. США ввели 25% мита на імпорт китайських товарів загалом на суму близько 50 мільярдів доларів. Китай відповів аналогічними тарифами на американський експорт, особливо в аграрному секторі. Протягом року загальні тарифи збільшилися, охоплюючи сотні мільярдів доларів товарів, що спричинило взаємне загострення конфлікту.
2018–2019: Ескалація і масштаби
У цей період торговельне протистояння посилилося. США підвищували ставки тарифів до рекордних масштабів – охоплення включало вже від 250 до 550 мільярдів доларів американських імпортних товарів з Китаю. У відповідь Китай вводив тарифи загальною сумою від 100 до 185 мільярдів доларів на товари США. Цей раунд став найінтенсивнішим у фінансовому сенсі і торкнувся широкого спектру секторів і товарів, від сільськогосподарської продукції до високотехнологічних компонентів.
Січень–лютий 2020: «Phase One» – частковий компроміс
У січні 2020 року сторони підписали так звану угоду «Phase One», за якою Китай узяв на себе зобов’язання додатково закупити американські товари і послуги на суму 200 мільярдів доларів протягом 2020-2021 років, а також частково врегулювати питання інтелектуальної власності. Проте у 2020 році реальні закупівлі значно відставали від цілей, передусім через пандемію COVID-19, яка порушила глобальні торговельні ланцюги і скоротила потоки товарів між країнами.
2020–2025: Трансформація інструментів і посилення напруження
Замість фокусування винятково на тарифах, США почали широко застосовувати нетарифні заходи. Особливу увагу приділяли експортним контролям передових технологій, зокрема у секторі напівпровідників, жорсткішим обмеженням інвестицій за допомогою інституцій як CFIUS, і обновленню списку Entity List, що обмежує доступ китайських компаній до американських технологій. Крім того, були прийняті стимулюючі законодавчі акти як «CHIPS Act» і «IRA», спрямовані на посилення власного технологічного виробництва США і повернення промисловості. У 2025 році адміністрація США значно підвищила ставки тарифів: базове мито на всі імпортні товари складає 10%, а на китайські товари тарифи зросли до 145%. У квітні 2025 року було оголошено про додаткове підвищення тарифів, які зростуть до рекордних 104%, з подальшим анонсом ще більш жорстких 125% тарифів. Також існують тарифи 25% на товари з Мексики, Канади, автомобілі, сталь та алюміній, товари з країн, які купують нафту у Венесуели.
Економічні наслідки торговельної війни між США та Китаєм понад вісім років показують складну картину зі значним впливом на обидві країни та глобальну економіку і перш за все, обсяги двосторонньої торгівлі зазнали помітного скорочення у деяких категоріях через введення мит і контрмит. США застосували мита, які охоплювали близько 17–18% імпорту, ще за старими базами, а загальний обсяг китайських товарів під тарифами оцінювався у 250–550 млрд доларів. Китай у відповідь запровадив тарифи на американський експорт, в тому числі на сільськогосподарську продукцію, приблизно 100-185 млрд доларів, що особливо вдарило по аграрних штатах США.
Дослідження підтверджують, що більшу частину тарифних витрат, у вигляді вищих цін або зменшення прибутковості, лягла на плечі американських імпортерів і споживачів, що призвело до підвищення цін і зниження купівельної спроможності. Наприклад, локально постраждали виробничі галузі, які залежать від експорту в Китай, як зазначає Національне бюро економічних досліджень США. Внаслідок торговельних обмежень у період 2018-2019 років уряд США був змушений впроваджувати компенсаційні програми для аграріїв, які втратили значні обсяги експорту через китайські реталіації. У рамках угоди «Phase One» Китай пообіцяв збільшити закупівлі американських товарів на 200 млрд доларів протягом 2020–2021 років, зокрема закупівлі промислової продукції на 77,7 млрд, енергоресурсів на 52,4 млрд та послуг на 37,6 млрд доларів.
Проте реальне виконання цих зобов’язань відстало, особливо через пандемію COVID-19 та існуючі структурні проблеми. Торгівля також зазнала трансформації адже частина виробництва була реорганізована і перенесена до третіх країн, таких як В’єтнам, Мексика, Індія, що підвищує витрати на диверсифікацію ланцюгів поставок. Особливо складною залишається заміна Китаю у сегментах складних технологій, наприклад, напівпровідників та смартфонів. Макроекономічно торговельна війна створює ризики уповільнення зростання світового ВВП приблизно на 1–2 відсоткові пункти у середньостроковій перспективі і для обох країн загалом загроза полягає у втраті ефективності інвестицій, розриві технологічних ланцюгів і підвищенні інфляційного тиску.
Одним із найпомітніших наслідків торговельного протистояння стало поступове розділення світових технологічних екосистем, так званий декуплінг. Найбільше це проявляється у сферах виробництва напівпровідників, телекомунікацій та критичних матеріалів. США і Китай дедалі частіше створюють автономні технологічні ланцюги, стандарти та платформи, що призводить до розділення світової економіки на два блоки:
- Західний – США, ЄС, Японія, Південна Корея, Тайвань;
- Східний – Китай, Росія, Іран та частково країни Глобального Півдня.
У результаті глобальні ланцюги постачання стають менш ефективними, а ціни на високотехнологічні товари зростають через дублювання виробничих потужностей. З’являється феномен «двошвидкісної глобалізації», коли одна частина світу розвивається за американськими, а інша – за китайськими стандартами. Така фрагментація підвищує витрати, ускладнює сумісність продуктів і знижує загальну ефективність ринків. Другим важливим наслідком стала перебудова систем постачання. Після хвилі санкцій і торговельних обмежень уряди та корпорації усвідомили небезпеку залежності від одного джерела критичних матеріалів, зокрема рідкоземельних елементів і мікрочипів, що призвело до:
- створення стратегічних запасів і національних резервів.
- релокації виробництва ближче до споживачів (reshoring, nearshoring).
- пошуку нових постачальників у стабільніших регіонах.
Хоча така політика збільшує собівартість виробництва, вона знижує вразливість до зовнішніх шоків, санкцій та політичного тиску. Наступним наслідком йде формування глобальних альянсів, адже США дедалі активніше залучають союзників до спільних ініціатив у сфері технологій і торгівлі. Формуються блоки держав, що координують політику у виробництві мікрочипів, рідкоземельних металів та цифрової безпеки, наприклад, альянс Індійсько-Тихоокеанської економічної рамкової угоди, Chip 4. Китай, своєю чергою, розширює економічний вплив через проєкт «Один пояс, один шлях» та двосторонні угоди з державами Південної Азії, Африки та Латинської Америки. У підсумку формується мультиполярна економічна система, де кілька центрів сили конкурують не лише у виробництві, а й у визначенні правил світової торгівлі. Поступове віддалення США та Китаю створює ризики для стабільності світової економіки:
- інфляційний тиск через дорожчі логістичні ланцюги
- уповільнення інновацій через поділ технологічних стандартів
- зростання протекціонізму у національних політиках
- підвищену політизацію торгівлі, коли економічні рішення приймаються з геостратегічних міркувань.
І цей процес загрожує довготривалим зниженням глобальної ефективності та «розщепленням» ринку капіталів, інвестицій і технологій.
Для ЄС і України така нова реальність означає потребу адаптуватися до фрагментованої системи, диверсифікувати торговельні зв’язки та розвивати власні технологічні спроможності. Україна може скористатися шансом стати частиною європейських ланцюгів постачання, однак для цього потрібні стабільні інституції, інвестиційний клімат і технологічна інтеграція з Заходом.
Торгова війна між США і Китаєм стала не просто конфліктом інтересів, а поворотною точкою для світової економіки. Майбутнє визначатиметься не тим, хто виграє тарифну гонку, а тим, яка модель розвитку, відкрита та ліберальна чи контрольована й централізована, стане домінантною. Світ входить у нову епоху геоекономічної біполярності, де економіка, технології й політика остаточно зливаються в єдиний стратегічний простір.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
