Ще кілька днів тому прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан називав пропозиції щодо запровадження «нафтового ембарго» для Росії «атомною бомбою» під економіку Європейського Союзу та стверджував, що Угорщина готова накласти вето на це рішення. Але після приїзду до Будапешту очільниці Європейської комісії Урсули фон дер Ляйєн тон заяв угорських керівників дещо змінився.
Міністр закордонних справ Угорщини Пийтер Сійярто хоч і повторює відому тезу про те, що новий пакет санкцій «зруйнує угорську економічну безпеку», проте зазначає, що «якогось прогресу було досягнуто». Залишається тільки простежити за тим, чи швидко цей «деякий прогрес» перетвориться на остаточну згоду Віктора Орбана з тим, що «атомна бомба» таки вибухне.
Протягом багатьох років ми могли стежити за тим, як молодий європейський консерватор, який зробив кар’єру на вимогах про демократизацію Угорщини та виведення радянських військ з території країни, перетворювався на бундючного авторитарного правителя корумпованої держави, що не приховує своїх теплих відносин з Володимиром Путіним.
Проте до нападу Путіна на Україну 24 лютого 2022 року Орбану завжди вдавалося утримувати баланс між своєю пропутінською і, по суті, антиєвропейською позицією, та здатністю домовлятися з Брюсселем і залишатися «своїм» серед європейських лідерів – нехай «сучиним сином», але своїм «сучиним сином».
Власне, це вміння знаходити баланс між вседозволеністю та здатністю не доводити справу до реакції із незворотними наслідками було й головним елементом політичного стилю Володимира Путіна.
І це навіть не моя думка, а визначення, яке дав поведінці «хазяїна» його колишній помічник Владислав Сурков – один із «конструкторів» російської окупації України.
24 лютого все змінило і для Путіна, і для Орбана. Для Путіна – тому що план «бліцкригу» із блискавичною окупацією Києва та створенням маріонеткового уряду не спрацював, Росія вплуталася у тривалу війну і опинилася під нищівними західними санкціями, які загрожують перейти у енергетичне ембарго.
Для Орбана, який зустрічався з Путіним напередодні нападу Росії на Україну – тому що маневрувати між членством у НАТО та Європейському Союзі та зберігати привілейовані енергетичні відносини з Кремлем стає дедалі важчим.
Потрібно віддати належне політичним талантам угорського лідера. Цю скруту він звернув собі на благо на внутрішньополітичній сцені, презентував себе як «прем’єра миру» – явну альтернативу жорсткої позиції угорських опозиціонерів щодо російської агресії. Навіть особисту критику українського президента Володимира Зеленського Орбан використав як можливість продемонструвати суверенітет Угорщини – там, де інші західні лідери виправдовувалися перед Зеленським, Орбан звинувачував та переконував у правильності своєї позиції – і у результаті тріумфально виграв парламентські вибори.
Але для того, щоб продовжувати керувати країною після перемоги, потрібні не гасла, а кошти – тим більше в умовах неминучої економічної кризи. А для коштів потрібен не тільки дешевий російський газ. Для коштів потрібний ще й Євросоюз.
Майже вперше у своїй політичній кар’єрі Орбан опинився на самоті проти всього ЄС.
Звичайно, й інші країни мають свої заперечення проти «нафтового ембарго» – відстрочки вимагають не лише Угорщина та Словаччина, а й Болгарія. Проте ніде, окрім Будапешта, не говорять про «атомну бомбу» та про вето. І водночас саме у Будапешті чудово розуміють, що означатиме для європейської економіки розрив із Європою. Орбан – не новачок у політиці. І при всьому популізмі своїх заяв та підходів, він – досвідчений менеджер, який вміє рахувати гроші. І свої, і чужі.
Якщо останні заяви та погрози Орбана приведуть до нових поступок Брюсселя для згоди Будапешта з ембарго – значить, це той самий, звичний Орбан, на якого ми все ще можемо розраховувати, як на хитрого спритного купця, що прикриває старий костюм горностаєвою накидкою.
Але якщо Орбан вирішить, що його особливе ставлення до Путіна важливіше за «торгівлю» з Європою – що ж, у такому разі він обере для себе і для Угорщини запаморочливий стрибок з європейського трампліну у євразійську невідомість.
