Вже маю низку нових запитань, на які згодом відповім. Серед іншого мене питають, що та кого я читаю, що люблю у соціальних мережах, а що ні.
О, якби ви побачили що я читаю (пам`ятаю, у твітері у якості аргументу на відповідність чи невідповідність людини, виставляли скріни його читанки), ви давно виключили мене з друзів.
Почну з того, що я практично не читаю порохоботів. Не бачу сенсу витрачати час на тих, чиї думки на 80-90% співпадають з моїми – тобто, це як читати самого себе.
Ні, я час від часу заходжу на сторінки таких моїх давніх друзів, як Олексій Петров, Дмитро Вовнянко, Олександр Бригинець, Володимир Омелян etc для того, щоб звірити годинник та лайкнути тексти цих талановитих людей. Але щось принципового нового для себе я з цих текстів не виношу - однодумці на те й однодумці, щоб мислити в одному напрямку.
А читаю, в основному, суху стрічку новин, після чого переходжу до провладних каналів з сітки Подоляка, потім до російських (обов`язково!), американських, британських та французьких джерел.
Для чого? Щоб відслідковувати ТЕНДЕНЦІЇ. Тенденції намірів влади, тенденції того, який тренд задав своїм писакам Кремль (там слова жодного не напишуть без темника зверху), тенденції з українського питання в таборі «клятих англо-саксів» тощо. Тільки тоді вимальовується загальна картина та горизонти планування подій хоча б на тиждень-два.
Ну, є ще дві людини, дописи яких я не пропускаю. Це Віталій Портников та Дана Ярова. Перший дуже часто формулює те, що у мене крутиться у голові, але я не можу зрозуміти, що. Тобто, він задає для мене теми, які я потім пропускаю через свої фільтри. Кажуть, він змінився після отримання Шевченківської премії. Не думаю – просто Портников з тих людей, хто має розкіш на все мати власну думку. Таких зараз не багато.
А Дана Ярова для мене – яскравий приклад жінки-пасіонарія. Зо всіма своїми недоліками, помилками та метаннями. Троє дітей, проблеми зі здоров`ям, періодичні проблеми з бізнесом… А вона пре як танк і постійно намагається робити щось корисне. Мені дуже цікаво за нею спостерігати.
Кого не люблю? Не люблю шакалів соціальних мереж та тих, хто постійно розводить на емоції.
Перші – люди з комплексами, які стверджуються на хейті інших. Нишпорити по чужих акаунтах, постійно щось скрінити (аж до вподобайок!) та з їдкими коментарями виносити це на загал. А потім насолоджуватись реакцією на цю ницість своїх підписників. У цьому випадку сперечатися доводиться не з чиєюсь позицією, а з оргазмуючим самовираженням за рахунок приниження інших чи стадним інстинктом. І в такому контексті всім вторинно, що насправді відбулося, хто винен, шо робити і куди бігти - головне задовольнити свою конкретну психологічну потребу.
Другі – емоційні вампіри. Щемливі історії, обсмоктування смертей, сльозливі прокльони... Це все потрібно, але усьому є межа, і я радий, що пішов з ФБ, який просто кишить показовими рефлексіями.
Приклад... Попросив дружину пролистати стрічку з її акаунта. У кожному другому пості – фото сім`ї зі Львова, взяті із акаунту загиблої жінки без згоди на це вбитого горем чоловіка. Сьогодні – світлини з похорон.
Особисто я не можу на це дивитись. Бо відбирає останні сили та емоції, після чого добу не можу прийти до тями.
Здавалось, давно можна було замозолитись – живи собі у Флориді на березі океану та бався з онуками, але не можу. І такі світлини у такій шаленій кількості дивитись не можу, читати під кожною з них сльози та прокляття теж не можу - просто не витягую. Нічого нового до загальних горя та ненависті це не додає, але емоційно паралізує.
Все це потрібно розказувати та показувати, але не для збирання лайків. І не треба вважати своїм святим обов`язково виставляти такі фото на своїй сторінці. Є випадки, коли горе має бути тихим - не варто розмахувати їм як прапором. Іноді цим ви робити ще більш боляче тим, хто його переживає.
А ще я НЕ хочу, щоб нашим спільним горем зайвий раз насолоджувався ворог.