Їм просто не живеться спокійно - рік тому вони танцювали від радощів, що нас бомблять. Цього року їм вже не так весело, але у них щоночі якісь незрозумілі вечірки. Не від радощів, а від відчаю, чи вже за звичкою.
Я про Бєлгород, якщо що.
Бо вчора, наприклад, сім ракет летіли на Харків, але жодного вибуху в місті не чули - наче всі сім впали туди, звідки вилітали. Оце там паніка.
Оце весело.
Рік тому, в березні, ми потрапили на захід України. Після 5 днів мандрів по забитим тисячами автівок дорогам. Позаду Харків, Дніпро (де на другий день, як проїхали, прилетіло), Кропивницький (дитсадок, волонтери, натовпи людей, яким зле і викликають швидку...), Вінниця і аеродроми, які спалахують вогнем. Костянтинівка на Хмельниччині і зелений російський бомбардувальник з червоними зірками на крилах, просто над нами, у полі, над головами...
І ось, коли вже приїхали, перевели подих, одної ночі пише сусідка. Пересилає повідомлення з якоїсь групи в вайбері містечка, де ми зупинились: "... про це не говорять, але сьогодні вночі, є інформація, що наш центр будуть бомбити. Хто може, тікайте..."
Щось таке.
А сирени виють голосно. Дуже голосно. І я сама, з дітьми та переляканим батьком, у якого серце, в темряві, тої ночі, як кажуть, "припливли"... Куди далі? Бо коли їхали - то сподівались саме на тишу, після того, що ми пережили.
То був вкид, звісно, бо росіяни знаходили, що бомбардувати, і так. Якусь маленьку міськраду на нашому заході їм бомбардувати виявилося нецікаво.
Але з тих часів ми пережили якусь трансформацію. Зараз сирени виють кожного дня, і росія поряд - але бомблять їх. Росіян. Чи це Курськ бомбить Бєлгород, чи Бєлгород сам себе, чи якась інша російська республіка вирішила поборотися за місце під сонцем - але в сусідів зараз зовсім не тихо.
А в мене нуль емпатії. Ну звідки б вона взялася?
