Якщо на початку правління Зе! його витівки, а також "приколи" найближчого оточення під загальною назвою "квартал", шокували, сердили, зрештою, смішили, то зараз здебільшого дратують. І річ тут не у тому, що публіка (зазвичай, інфантильна, ласа до пасивного споглядання, бажано з попкорном) постійно вимагає нових вражень і адреналіну. Радше корінь проблеми в іншому: усі "вихлопи" Банкової та політтехнологів Зеленського завершуються нічим, а його "державницька", на перший погляд, політика – не що інше, як нікчемне стрясання повітрям.
Соціологічні дослідження фіксують майже доконаний факт фіаско проєкту "слуг народу" та їхнього екстравагантного хедлайнера. І саме цей чинник спонукає банкрутів до броунівського, часто на межі істерики, пошуку виходів із глухого кута. Реально антиукраїнський проєкт, вдало запакований у шати банального популізму, переслідував чужу Україні та її громадянам (до слова, і тих 73 відсотків, які повелися на цю "морквину") мету. Вона не змінилася й досі – інституційна руйнація молодої держави, дискредитація амбітних цілей обидвох Майданів, перетворення країни у фікцію, симулякр на політичній мапі світу. У висліді – повернення у звичне століттями імперське стійло, - не суть важливо, - квазідержавою, губернією чи просто територією.
Втративши за два роки ефект "бурі й натиску", "турборежиму" у досягненні написаної по сусідству цілі, відчувши, що отак одразу її не осягнеш, до того ж врешті-решт з'ясувавши для себе реальну межу опірності українського суспільства, маріонетки вдалися до іншої тактики. Вона полягає у постійних дрібних провокаціях, "маленьких пакостях", пошуку, я б сказав, навіть не "вікон", а "шпарин Овертона", які дадуть можливість розхитати цілу архітектоніку країни.
Нагадаю, що є така технологія – "вікно Овертона", за допомогою якої можна легалізувати все, що завгодно, перетворити будь-яку несосвітенність у провідну "ідеологію". Джозеф Овертон свого часу розповів, як іноді геть чужі суспільству ідеї "відмивалися" від загального несприйняття, навіть огиди та ставали "трендами", легалізувалися на законодавчому рівні. Варто лише перетворити колись табуйовані речі на предмет обговорення, відтак знаходити у геть руйнівних речах позитив, аби зробити їх не те, що прийнятними, а й обов'язковими.
Банкова шукає ці "шпаринки Овертона", мабуть, з миті інавгурації ексактора розважального жанру. До прикладу, конструкт "перестати стріляти" як шлях до завершення війни, - фактично капітуляції, - зазнавав кількох модифікацій. Від "зустрічі посередині" до "розведення військ", ревізії Мінських домовленостей і сумнозвісної "формули Штайнмаєра". Остання, зауважте, знову й знову повертається у публічний дискурс, коли йдеться про чергові перемовини із Заходом (особливо ЄС), або ж потрібні, з точки зору хвилевих інтересів, зигзаги вітчизняної єрмако-дипломатії.
Напередодні відзначення 30-річчя Незалежності оці "шпаринки Овертона", даруйте за тавтологію, повилізали з усіх шпарин. Ними кишіли промови під час безконечної мильної опери під назвою Форум "Україна.30", у якій незмінний головний персонаж у ролі експерта з будь-яких питань озвучував власні марення.
Хтось з аналітиків влучно підмітив суттєвий елемент, який різнить нас і наших агресивних сусідів. Європейські нації (і серед них, на щастя, українці) зосереджені на визначенні майбутнього і шляхів його досягнення. У Росії, особливо путінського зразка, - кардинально інший дискурс. Там орієнтовані на минуле, - звідси й фетишизація совка, і культ Сталіна (який, до слова, з роками тільки міцніє), і "побєдобєсіє", і забави ядерними біцепсами. Так ось, Зеленський та його "квартал" шукають "шпаринок Овертона", аби розвернути вектор суспільного бачення, сфокусувати його не на майбутньому (яке, до слова, проростає з нинішнього), а на ностальгійних рефлексіях совкового штибу. Звідси й "дивна Україна" Зеленського – законсервована до вікопомного 1991 року найбільша провінція комуністичної імперії, загумінок не без амбіцій, які, утім, легко "урезонювали" партійно-каґебешним пресом.
Я майже стовідсотково переконаний, що з падінням рейтингу Зеленського і його "слуг", з катастрофічно непривабливими показниками суспільних оцінок довіри до "зеленої влади" і її, з дозволу сказати, стилю керівництва, пошуки "шпаринок Овертона" тільки посиляться. Вчорашній блазень вже, здається, сам не вірить у можливість ще вчора омріяного "другого терміну". Відтак зосередиться на тому, щоб утриматися бодай до завершення каденції. Але потім, - з усією прямотою й невідворотністю, - постане питання відповідальності. І у випадку Зе!режиму тут, далебі, не обійдеться звичним "нам заважали попередники/ковід/"зловредні американці" (допишіть на свій вибір перелік винуватців). Та й політичної відповідальності точно вже буде недостатньо…
