Трамп в розмові з Путіним просив його деескалувати ситуацію. Дати йому можливість продемонструвати ще до 20 січня свій вплив на війну в Україні, і таким чином, отримати певний карт-бланш на «вмиротворення». Путіну потрібна лише капітуляція. І ніякого миру.
В тому числі й США та НАТО, які мають відступити, зняти свої санкції та виплатити Росії компенсації. І почути, що проблема не в Україні, а в США, Європі й НАТО, які ведуть себе неправильно і, будуть покарані.
Путін вже цілком переконаний, що він забрався на самий верх харчового ланцюга геополітики. Якщо раніше він тільки грався в ядерні мультики, то використавши вперше в історії МБР для абсолютно непропорційного удару по своїй жертві, він перейшов до практичних дій.
Дивовижний світ не знає, що сказати.
Одні заперечують удар практично ядерною балістикою, другі сперечаються з Путіним за «Орєшнік» і його інші секретні розробки, треті – про імітаційне попередження Заходу не підтримувати Україну і скасувати їй право на необхідну оборону, завдаючи удари у відповідь по російській території. Більшість – розгублено мовчить і чекає, що скаже Трамп або, бодай би, Джо Байден.
Не варто думати за новообраного американського вождя. Є очевидність, яку йому не вдасться змінити. Вона – Владімір Владімірович Путін. Повелитель страху, невиліковний геймер і російська національна ікона.
Україні потрібна стратегія війни, як спільна концепція виживання і перемоги українського народу. Це не план Сирського й Умерова, чи спільний з генералами союзників. І не «план перемоги» Зеленського, який є набором гасел і не повʼязаних між собою ідей.
Це має бути стратегія президента країни. Воєнна, економічна, політична, соціальна, ідеологічна, культурна і гуманітарна.
З двох частин. Як не програти війну і перемогти Росію. І що робити дальше – якою має бути держава Україна, її політична система, Конституція і хто її має приймати. Демократія, плюралізм, армія, суд і місце президента в цій системі. Для цього нам потрібно спочатку зрозуміти, оцінити стратегію війни Путіна.
На перший погляд, виглядає так, що російська воєнна стратегія тримається на політичних цілях, викладених Путіним, які він не лише не змінив, але які він постійно доповнює: «Визнати право Росії на Крим і чотири українські південних і східних областей в межах їх адміністративних кордонів, надати Москві гарантії без ядерного і позаблокового статусу країни, денацифікація і демілітаризація держави, і право вето на зовнішню політику, яка може зачіпати інтереси Кремля».
Очевидно, що у випадку погодження України на ці або подібні капітуляційні вимоги, Путін висуне й інші вимоги. До України і її союзників.
Їх не можна назвати політичними цілями війни, бо Україна нічим не загрожувала Росії й не мала для цього жодних ресурсів і можливостей.
Отже, в констатації, повна відсутність зрозумілої й чітко викладеної політичної цілі вторгнення в Україні.
