"Україна у геополітичній грі Сі" - Костянтин Єлісєєв

"Україна у геополітичній грі Сі" - Костянтин Єлісєєв

Увага! Матеріал не розрахований на прихильників чорно-білого світу, дипломатії ідеалізму та популізму. Щоб вижити, треба думати та чіплятись за кожну можливу соломинку

Державний візит лідера Китаю до Москви дав багато роботи міжнародним політичним та бізнес колам, дипломатам та аналітикам, журналістам та різного роду експертам.

Московське турне Сі стало точкою відліку, увертюрою нової геополітичної гри Піднебесної, одне з провідних місць в якій відведене і Україні.

Ті, хто чекав від візиту чіткої простої відповіді на питання «на чиєму боці Сі? Росії чи України?», так її і не отримав. Бо у дилемі «війна з Заходом в Україні» чи «війна з Росією за Україну та вільний світ» Китай не знайшов себе, не побачив свій інтерес. Бо у Китаю своя війна і свій глобальний фронт.

І у цій війні Україна Китаю не ворог, але і не друг. І якщо оцінити прагматично, то наразі і Китай для України - не друг, але і не ворог.

І враховуючи всі можливі фактори, нам важливо зберегти цей баланс. Бо результати цієї війни і наша перемога залежать не лише від Вашингтону, Брюсселю, Парижу чи Берліну. І не лише Рамштайну. Вони залежать і від позиції, а головне дій Пекіну.

Для Сі «українське питання» має свою особливу геополітичну цінність у трьох вимірах.

По-перше, Пекін через Україну прагне продемонструвати зростання китайського впливу на світові процеси і утвердження як альтернативного до США центру геополітичного тяжіння.

Із завершенням періоду консолідації особистої влади в Китаї Сі намагається нав’язувати США свій темп конфронтації та боротьбу за глобальний вплив. Ціла низка останніх наративних документів - і “Глобальна безпекова ініціатива” 2022 року, і “Глобальна цивілізаційна ініціатива” 2023 року, і публічні формалізовані демарші щодо гегемонії США та її так званих «загроз» (зрозуміло, у китайському прочитанні) для світу (лютий 2023 року), і оціночний звіт про стан демократії в США (березень 2023 року) - спрямовані саме на підрив американського іміджу як глобального демократичного лідера та пропонування власних ціннісних і світоглядних орієнтирів для наслідування.

 Пекін перейшов і до практичних ініціатив із консолідації свого образу «ефективного миротворця» через нормалізацію саудівсько-іранських відносин та презентацію китайської Політичної позиції щодо України. Вочевидь, і Україна, і Іран з Саудівською Аравією виступають у цьому процесі не об’єктами уваги та піклування «дипломатії Сі», а інструментами для досягнення власних геополітичних цілей. Тому для Пекіну важливий хоча б факт початку переговорів, запуск процесу під егідою Сі, що вже само по собі покаже світові лідерство та т.зв. миролюбність Китаю у питаннях глобальної безпеки. Доказом цьому є те, що на саміті у Москві не прозвучало жодної нової конкретики щодо змісту китайської ініціативи поза загальними фразами Позиції від 24 лютого 2023 року.

По-друге, працюючи над «українським питанням», Сі екстраполює його на Тайвань та відповідність китайським інтересам в регіоні. Звідси і схожість з кремлівськими наративами про блокове протистояння, логіку холодної війни, розширення безпекових альянсів чи неподільність безпеки.

Безперечно, Китай непокоїть дедалі більша консолідація західного світу під лідерством Вашингтону, збільшення військових бюджетів та перезапуск військово-промислового комплексу західних країн, а також НАТОізація Індо-Тихоокеанського регіону. Російська агресія проти України фактично «розбудила» демократичний світ і змусила його «накачувати» власні військові спроможності, зміцнювати політичні та військові альянси, що у довгостроковій перспективі загрожує й успіху експансіоністської політики Китаю.

З точки зору власних безпекових інтересів Пекіну важливо спробувати прискорити завершення, а краще замороження війни в Україні. Відтак, Пекін ймовірно вирішив спробувати заспокоїти процес консолідації та мілітаризації Заходу, в тому числі через сприяння швидкому врегулюванню «українського питання».

Ці цілі відповідають також і інтересам Кремля, а тому є зрозумілим чому Путін дав публічну принципову згоду з принципами Сі щодо України та певний дипломатичний пас в бік Пекіну спробувати сприяти переговорному процесу як у діалозі з Заходом, так і з Україною. Знаковим у цьому аспекті є динамічне втягування «дипломатією Сі» ключових європейських лідерів у вир реалізації китайської мирної ініціативи. Як результат, протягом наступних тижнів лідери Іспанії та Франції прямують до Пекіну для обговорення, в першу чергу, «українського питання». Сі свідомо нав’язує світу діалог «про Україну без України та США», прагнучи підірвати трансатлантичну єдність та заморозити активну фазу війни. Бо так вигідно, в першу чергу, Китаю.

По-третє, розуміючи важливість політичного та ресурсного потенціалу Росії для ефективного протистояння зі США, Китаю доцільно у будь-який спосіб запобігти нищівній поразці путінського режиму.

Сам факт візиту після оголошення рішення Міжнародного кримінального суду щодо арешту Путіна, а також всі публічні заяви Сі під час поїздки, а це і про переобрання Путіна президентом Росії на виборах 2024 року, і про те, що «ми разом рухаємо процеси яких не було вже сто років», свідчить про те, що китайське керівництво розглядає збереження путінського режиму і продовження взаємодії з ним у зв’язці як невід’ємний елемент просування власних геополітичних інтересів. Це були і сигнали для Заходу і Глобального Півдня про те, що Путін не в ізоляції, а Сі та Путін разом діють та діятимуть на міжнародній арені. І це в принципі теж не про Україну, а про глобальне протистояння із Заходом під керівництвом США.

Тому, стратегічним завданням Пекіну у агресії путіна - на короткострокову перспективу сприяти «замороженню конфлікту» для забезпечення можливостей російської сторони для «зализування ран», відновлення наступального потенціалу та роботи над помилками, а на довгострокову перспективу - забезпечити Кремлю достатню економічну стійкість для виграшу у війні на виснаження як з Україною, так і з силами НАТО.

Протягом року протистояння по вісі Україна-РФ здавалося виключно двостороннім, і багато вважали, що ті, хто не приєдналися до жодної зі сторін, або і далі залишатимуться осторонь, або з часом свою сторону оберуть. От лише сталося не так, як гадалося. Китай вирішив стати третьою стороною. І це слід визнати. Як постійно наголошують в Пекіні, саме Китай став єдиною країною, що не є стороною конфлікту, що запропонувала «конкретний мирний план врегулювання» (хоча насправді представлений перелік принципів під назвою Політична позиція не можна вважати «мирним планом»).  

Якими б банальними не уявлялися підходи Пекіна, вони дають легку відповідь на складну ситуацію щодо України для тих, хто не глибоко в матеріалі. А таких у світі достатньо. І для яких мир означає відсутність війни. А припинення вогню - перспективу миру. І для яких першопричини війни Росії проти України чи, давайте бути чесними, будь-які фото звірств у Бучі, Маріуполі чи знищених міст та людських доль, не є визначальними, адже “гарна війна завжди гірша за поганий мир”. І саме такий «погляд з висоти», прагматичний та беземоційний, продовжуватимуть просувати китайські дипломати.

Якщо запущена динаміка збережеться і посилиться, то цілком обʼєктивно ми можемо стати свідками оформлення третього табору країн, які у китайському підході можуть побачити перспективну гавань для очікування. На таку консолідацію, передусім країн Глобального Півдня, і розраховує Сі.

Погана новина для майбутніх ініціатив по Україні на глобальному майданчику ООН, де табір наших прибічників доведеться зміцнювати дедалі більшими зусиллями. Китай натомість обʼєктивно намагатиметься навернути до своїх підходів всіх охочих, одночасно нарощуючи потенціал для майбутніх змагань.

Логіка Пекіна зрозуміла: отримати якнайбільше дивідендів від нинішньої ситуації протистояння найменшими зусиллями. І це не лише про ресурси Росії, в чому схоже солідарні всі. Це також і про ЄС, з яким Китай і далі буде пробувати грати на полі спільних вигод. І про США, які для Китаю не менші стратегічні суперники, ніж для Вашингтону Пекін. Кожна із сторін захищає свої національні інтереси, і, бажано, з мінімальними втратами.

Що у цій ситуації робити Україні, яка обʼєктивно є у самому центрі великого геополітичного протистояння? Де знайти місце для імплементації свого національного інтересу, коли навколо великі гравці думають більше про свої інтереси, аніж українські?

Досі не підтвердились гучно анонсовані чутки про контакт по лінії Зеленський-Сі. Хоча, після певним чином незбалансованих та хірургічно невивірених пасажів українсько-японської декларації про спільне глобальне партнерство в частині Тайваню, Південнокитайського моря та японської Стратегії національної безпеки є підстави для скептичного ставлення до перспектив організації розмови ближчим часом.

Варто зрозуміти, що бути в центрі не означає мати визначальний вплив і керувати процесами. Таке розуміння могло ще працювати у двосторонньому вимірі. Коли зʼявився третій вимір - не працює. А відповідно, слід думати над новими креативними підходами.

Дозволимо собі стверджувати, що, замахнувшись на пакетну домовленість та мир в Україні одразу, Китай починає розуміти, що ситуація насправді набагато складніша. І що спільного знаменника, на якому вдалося проштовхнути саудівсько-іранське урегулювання, у питанні України немає. Що на самому лише запрошенні до миру і столу переговорів завершення війни не станеться. А отже і очікуваних політичних дивідендів Пекін не здобуде, якщо не продемонструє бодай якогось поступу.

Саме цей елемент і є важливим - дати китайському інтересу зануритися в матеріал та спробувати діяти за “філософією малих кроків”, а не великих стрибків. Висловивши свою політичну позицію по Україні, Пекін розраховував на успіх, і він цілком можливий на окремих треках. Як-от посередництво Китаю у питаннях звільнення полонених та повернення викрадених українських дітей. Чи, навіть, залучення Китаю до гарантування безпеки на Запорізькій АЕС через усунення російської присутності на атомній станції. Є й інші ніші, які можуть виявитися перспективними, а крім цього, що важливо, співпадають з пунктами «Формули справедливого миру» України.

Днями глава МЗС України оголосив про подання кандидатури на посла України в КНР. Крок правильний, однак занадто запізнілий. Знадобиться не один місяць перед тим, як пройдуть всі узгоджувальні процедури і наше посольство в Пекіні отримає керівника. Якщо розрахунок Києва на це рішення як панацею, то змушені розчарувати.

Видається нагальним до акредитації та початку роботи Посла вирішення питання про визначення уповноваженого спеціального посланника Президента України для невідкладного відрядження до Пекіну з особистим посланням Зеленського і передачі його китайському керівництву.

У контексті очікуваних контактів китайського керівництва з лідерами європейських країн варто організувати особисті розмови Президента України з Президентом Франції Макроном та Прем’єр-міністром Іспанії Санчесом для координації позицій та підходів щодо китайської миротворчості. Цю тему також варто включати у діалоги з лідерами ЄС.

Та навіть такі, на перший погляд, ініціативи як публікація програмних статей Президента Зеленського у китайських ЗМІ, або відновлення роботи корпункту українських медіа у Китаї, як колись існувало представництво Укрінформ у Пекіні.

Проте, не маємо займати пасивну позицію і чекати на дзвінок з Пекіна. Треба діяти та в координації з нашими західними партнерами виробляти стратегічні підходи до діалогу та залучення Пекіну, а не ігнорувати та вступати у жорстку конфронтацію. Бо антиукраїнський альянс Сі та Путіна - це точно не в інтересах України.

І наостанок, подальша динаміка процесів та позиція всіх сторін буде залежати виключно від результатів майбутнього українського контрнаступу. Сторони зробили свої ставки. Світ завмер в очікуванні. Світ любить сильних.