У нас у школах проводять іспити й тестування наприкінці чверті або року..., коли виправити вже нічого не можна.
Тобто, якщо чогось не знаєш, не зрозумів, проґавив - усе: отримуй свою двійку і котись куди хочеш.
Уявляю цю картину в лікарні... "Ваші контрольні аналізи показали, що ви довели свій зуб до запалення, тож самі винні, і йдіть куди хочете", лікуйтеся самі.
Або в автосервісі: У вас стукає двигун... - Як це ви його довели до такого стану???....
От і до побачення, ми вам акт діагностики видали, що ваш двигун нікуди не годиться, а далі що хочете, те й робіть.
Насправді, в освіті треба робити все навпаки.
На початку вересня тестувати дитину за всіма параметрами: знання, компетенції, здоров'я, характер, soft skills, здібності...
А потім цілий рік займатися цим: підтягувати слабкі місця чи розвивати сильні сторони. Або і те й інше разом.
І щоб наприкінці року батькам, учителям і самій дитині було видно серйозний апгрейд її особистісного зростання.
Як різниця між тим, як було і тим, як стало. Тобто виставляти не кінцеву оцінку, а дві, у два стовпчики: ту, яка була на початку року, і ту, яка вийшла наприкінці року.
Тоді більшість учнів прагнули б показати цю різницю і покращити її.
Це і ставало б тією мотивацією, яку всі шукають і не можуть ніяк знайти.
Тоді б і була втілена в життя вікова мрія вчителів і батьків, коли дитину порівнюють не з успіхами й оцінками її однокласників, а із самою собою: колишніми показниками й теперішніми.
Ціни б не було такому підходу!
