"Війна спричинила процес емансипації України" - Павло Казарін

"Війна спричинила процес емансипації України" - Павло Казарін

Політика. Економіка. Історія та символи. Але суперечка про гоголівський спадок лишилася незавершена.

Що відрізняє Гоголя від усіх інших українських письменників — так це цільова авдиторія. Гоголь писав, у першу чергу, для мешканців імперії. Для її «титульної частини». І писав він не просто для них, але й — що важливіше — про них.

Закони гумористичного влаштовані так, що містять «право на жарт». Розповідати зі сцени анекдоти про євреїв може єврей. Про вірмен — вірменин. В іншому разі ви ризикуєте наразитися на звинувачення у шовінізмі, а ваш жарт сприйматиметься як кепкування та глум.

Протягом пострадянських років цього правила неухильно дотримувалися: у тому-таки «КВН» іронізувати над кавказцями могли тільки команди з Кавказу. Жартувати про вихідців з Центральної Азії — казахи або узбеки. Кожна гумористична команда намагалася розширити географію жартів, запрошуючи до свого складу представників нацменшин — щоб уникнути закидів з боку тих, кого висміювали.

І тому Росія триматиметься за Гоголя до останнього. Не лише тому, що він належить до визнаних класиків. Не лише тому, що у своїх листах він писав про російський компонент власної ідентичності. Не лише тому, що з нього встигли витворити еталонного творчого мігранта, що влився у простір імперської літератури. Гоголь важливий не тільки через свою дружбу з Пушкіним та Жуковським, не тільки через свою столичність та літературний масштаб. Він важливий ще й інтонацією.

Тому що його «Ревізор» або «Мертві душі» — це значною мірою не побутописання, а сатира. Нещадна та гостра. Яка висміює та викриває. Гоголь може любити своїх персонажів, але він безжальний до них. Що, взагалі-то, й не дивно — з огляду на те, що сам письменник вважав літературу за спосіб змінювати світ та людей.

Німа сцена у фіналі п’єси «Ревізор» (яку сам автор хотів розтягнути на декілька хвилин) — це лише спроба поставити перед театральним глядачем дзеркало, в яке він мав би уважно вдивлятися і впізнавати себе в дійових особах, а впізнавши — вжахнутися і змінитися.

«Мертві душі» й поготів за своїм задумом мали б стати трилогією, де головні герої, зазнавши цілої низки очисних випробувань, мусили переродитися. Та читач відмовився це робити синхронно з літературними персонажами, й тому другий том опинився у грубці.

Гоголь — найлютіший сатирик і глузій. І глузував він з тієї ж таки російської дійсності, про яку написані його головні твори петербурзького періоду.

І як після цього всього визнати його українським письменником? Як після цього читати його книжки в Росії?

Це визнання зруйнує легітимність його посміху. З’ясується, що це вже не російський автор викриває вади своєї країни, а представник іншої — вже закордонної та ворожої — культури висміює країну, в якій опинився. Віддасте Гоголя Україні — й вийде, що півтора століття Росія читає безжальну сатиру про власне життя, написану зовнішнім

спостерігачем. З’ясується, що протягом усього цього часу з літературної сцени анекдоти про Росію росіянам розповідав іноземець.

А змиритися з цим аж ніяк не можна.