"Шановний Йонасе, так як твоя країна не дала мені Нобелевську премію..."
Якийсь нескінченний цирк. Трамп виглядає дедалі більше королем без гальм, який хоче отримати щось, на що вказує пальцем. Ось тут нова бальна зала, а ось тут - хочу чужу землю. Хочу, і все тут.
А як себе почуває американське суспільство? Якщо Трамп окупує Гренландію, його наступник навряд чи її віддасть. Наступні керманичі будуть списувати все на рішення Трампа, і видавати щось накшталт "Гренландія не бутерброд". Ймовірно ж.
Погані рішення приймають "погані" хлопці, а хороші хлопці будуть знизувати плечима: "це ж не ми". Але коли вже по факту щось зроблено, підписано, куплено чи завойовано - ось тут випробування для американської демократії: чи буде вона, як путін каже, "враховувати ситуацію на землі", чи відмотає назад, щоб остаточно не руйнувати репутацію.
Ніяких цінностей чи захисту прав і свобод - тільки нарешті взяти нафту, продати її, а гроші - на свої рахунки. Нікого не цікавить встановлення демократії в Венесуелі.
Нікого не цікавить повалення режиму в Ірані.
Нікого не цікавитиме процвітання будь-якої держави, а тільки можливість щось від неї взяти.
І "Рада миру", до якої Трамп запрошує найкривавішого вбивцю сучасності, того, хто влаштовує геноцид - дивіться, як цинізм до цинізма в рядочок вкладається. Всі дії і рішення вкладаються в зрозумілий ланцюжок, шукати в якому повагу до зокрема й українського суверенітету буде дивно.
І ми від ЦЬОГО ще й хочемо отримати якісь гарантії. Коли воно веде себе, робить, виглядає як ненадійне.
Потрібно зашивати власні дірки, ще на позавчора. Дірки, через які кварталівські друзі крадуть великі кошти. Вкладати кошти у власне виробництво. У власну оборонку. У реформи. Ось де ГАРАНТІЇ. Такий до біса унікальний історичний шанс для президента увійти в історію, як сильна людина на чолі величної країни - але ж ні. Всією конюшнею за бюджетні гроші - до Давосу. Железняк пише, кого не питає - всі в Давос збираються. Зимовий туризм для наших депутатів продовжується, тоді як далеко не від кожного є реальна там користь. Приклад розпорошення зусиль, не туди, не там, не так, бо насправді не знають, як.
В часи того, що коїться в світі, і перш за все у війні любити не результат, не політику на користь своєї держави, а себе в політиці - втрата часу. Нашого. І життів. Наших. Подивіться, в які часи живемо. Нобелевську премію йому не дали...
Боже, це вже верхівка абсурду, чи ще буде?
