Для мене головною новиною у статті Інна Ведернікова стало повідомлення про те, що Офіс президента поновив виплати в конвертах своїм слугам після тривалої перерви. І зелені кнопки слухняно погасили свій бунт проти Єрмака. Звісно, цікаво з якого тепер бек-офісу йдуть виплати, але це інтерес сугубо статистичний. В руках у Зеленського вся країна. До нього стікаються ручейкий з митниці, податкової, силовиків, економіки, банків. Головне те, що зелені кнопки не підвели – як були нікчемами, так і лишились, підтвердивши, що їх усіх потім треба буде випіздувать нахер слідом за їхнім царем. Бо ніякого толку не буде з людей, які управляються виключно конвертами.
Дуже раджу лонгрід вихідного дня від «Дзеркала тижня». В ньому ви найдете прізвища «заколотників», які насмілились качати проти Єрмака. А також аналіз стосунків в парах Зеленський/Єрмак, Зеленський/Арахамія та Зеленський/Міндіч.
Вибір Зеленського: ні миру з Росією, ні війни з корупцією
Перед вечірньою зустріччю президента Володимира Зеленського з фракцією в четвер ще не було ясно, який із трьох існуючих сценаріїв він обере. Розвилка на тлі ганебного корупційного скандалу і тиску Трампа, який нав'язує нам свій «мир», була очевидною. Зовнішній сигнал — відмова від підписання несправедливого договору: «Я — гарант гідності і справедливості». А ось всередині — не факт.
Живлячи неясні надії на те, що депутати не побояться нагадати президенту про свої прямі обов'язки, ми розглядали три варіанти, між якими міг вибирати Зеленський:
1. Переформатування влади і створення коаліції, формування нового технократичного уряду. (Шанс зміцнити державу і виграти час)
2. Збереження корупційного оточення, «монобільшості» і ручного Кабміну Свириденка. (Маніпуляція заради продовження власної влади, авторитарне звуження системи, шлях до ще більш важкого фіналу війни)
3. Тимчасове зависання — надія, що все «якось само розсмокчеться». (Завуальоване порятунок своїх, подальше падіння інститутів і втрата керованості)
Це була точка біфуркації — момент, коли Україна стояла між трьома дорогами і кожна могла змінити наш курс.
Як і очікувалося, результати засідання президентської фракції дали пряму відповідь, куди нас поведуть президент і його фракція. «Слуги народу» віддали перевагу тому, хто годує їх з руки в парламенті (виплати в конвертах після тривалої перерви відновлені: бек-офіс, через який йшли «депутатські», далеко не один), а не народу, який вони повинні представляти. Несуб'єктні люди не здатні перетворити парламент на суб'єктний.
У момент вибору — коли потрібно не просто написати пост у Facebook, а подивитися президенту в очі і сказати правду — давно зігнуті спини залишилися зігнутими.
У результаті Зеленський залишив Єрмака і своїх при собі. Прикрившись 28 пунктами нав'язуваного нам несправедливого миру. За іронією долі і американці, і росіяни йому допомогли: мирний план Трампа налякав Україну, її союзників і навіть американський істеблішмент, але несподівано зіграв на руку Зеленському. Фокус уваги всередині країни змінено, а антикорупційне напруження стерто. Ми стали свідками ефекту «Овального кабінету», коли президент, який починав втрачати популярність, моментально отримує зростання довіри і рейтингу, тому що «наших б'ють».
І ось уже майже лузер — глава офісу президента Андрій Єрмак, якого ще вчора всі дружно хотіли зняти, — згрібає фішки зі столу. А глашатаї стрімів і круп'є голосів на чолі з керівником президентської фракції викривально засвітилися перед «першим» і втерлися.
А чи вирішувало взагалі щось зняття Єрмака? Чому Арахамія промовчав на фракції? Як так вийшло, що мирний план з'явився синхронно з Міндічгейтом? Як Зеленському і Україні витримати зовнішній тиск Путіна і Трампа? Чи розуміє президент, що всередині система, яку він відмовився очищати від корупції, вже включила тихий саботаж: «Акелла промахнувся»?
Внутрішня корозія влади Зеленського
Чому Давид Арахамія і депутати промовчали на фракції? Мар'яна Безугла, яка наважилася вголос при Зеленському вимовити прізвище «Міндіч» і давно не є членом фракції, — не береться до уваги. Кажуть, що депутати в деяких моментах діалогу були наполегливі і навіть намагалися виглядати суб'єктними. По-своєму. Навіть улюлюкали, коли хтось намагався піднімати питання, далекі від негласного порядку денного: «Переконати президента звільнити Єрмака». Останнього, до речі, не мало бути на засіданні фракції — його поява лише підтвердила версію, яка раніше циркулювала в медіа: президент уже все вирішив — Єрмак залишається. І залишився.
Тому що «американці сильно тиснуть... тому що нам потрібно зібратися і рухатися разом... і не забувайте, хто вас привів до парламенту». Присутні визнають: Володимир Зеленський не втратив — він відточив свої акторські якості. Йому вдалося викликати емоцію у депутатів. А це вже перемога. Правда, на той момент тільки в рамках засідання фракції.
«Ефект «Овального кабінету» не може повторюватися нескінченно, — ділиться своїми висновками один із депутатів. — Тихий саботаж всієї системи влади — те, що чекає нас найближчим часом. Включно з парламентом, силовиками, Кабміном. У парламенті буде бурхливо: є опозиція, яка в нашому випадку допомагатиме слугам «динамізувати» законопроекти. Силовики? Це вже не буде, як влітку. У системи увімкнувся таймер».
Свідки подій у парламенті стверджують, що дуже багато людей з влади були готові врятувати Зеленського від його другої половини — Єрмака. За їхніми словами, найактивнішу роль у процесі відігравали голова фракції Давид Арахамія, перший віцепрем'єр Михайло Федоров, голова ГУР Кирило Буданов і міністр оборони Денис Шмигаль.
«У депутатів було неформальне розуміння, що основний удар на фракції повинен взяти на себе Давид, — продовжує інший депутат. — Однак він не пішов на відкритий конфлікт з президентом і не озвучив перелік питань. Чому? Можливо, не захотів викликати невдоволення американців, з якими Зеленському належить провести переговори. Як не крути, ми нерозривно пов'язані з президентом, а він — з нами. Тільки він у цій ситуації є голосом країни». За нашою інформацією, була ще одна причина мовчання голови фракції: Давид Арахамія рішуче заходив до президента перед засіданням. І нерішуче вийшов. Володимир Зеленський вміє зробити страшно.
Але в темі перманентної «фронди Арахамії» важливо розуміти головне: Давид — не про зміни, він — про банальну зміну бек-офісу. Його і Гетманцева усунення від податкових потоків на користь групи «Монако» позбавило голову фракції оборотних коштів. І для нього прибрати Єрмака — це не про очищення влади.
Так, він може ще зіграти свою об'єднуючу роль (як і роз'єднуючу — у разі необхідності пригальмувати голосування), але це точно не та роль, що у Федорова, Буданова або Шмигаля. Їм потрібно показувати результат, маючи прямий контакт з президентом, а не з підніжками Єрмака. У той час як Арахамії потрібно просто повернутися в живильне середовище.
Чому Єрмак не є принциповим для зміни системи? Єрмак — стара, заїжджена мета, яку всім обов'язково потрібно «зняти». Але Єрмак — баласт, який давно вже нічого не важить. Тому що важить Зеленський. Саме Зеленський підбирав собі Єрмака, Міндіча і Ко, наділяючи їх необмеженими повноваженнями, остаточно порушивши конституційний баланс влади під час війни. І всі ці люди, які по суті приватизували державу, влаштовували його всі сім (!) років каденції.
Зняття Єрмака, звичайно, комусь принесло б щастя. Тому що Єрмак не вміє плодити друзів — він вміє плодити тільки ворогів. Але для країни це не означає абсолютно нічого. Система давно отруєна. Тому потрібно визнати, що всі розмови про коаліцію, «уряд порятунку» і технократів — це були наші фантазії про те, що Зеленському взагалі не властиво. Він ніколи не віддасть те, що вважає своїм. Навіть якщо перед цим забрав силою. І зараз, в такій екстремальній для країни ситуації, він остаточно закріпив свою хватку: «Ми виграли вибори, вони — не виграли. Навіщо віддавати те, що ми виграли?»
При цьому Зеленський виявився неймовірно вразливим. Єрмак — його ахіллесова п'ята, яка оголилася перед усією країною. Прибрати Єрмака — означає вивести Зеленського не із зони комфорту (президент давно живе в дикому стресі), а з психологічної рівноваги, зі звичної конструкції, в якій він тримає владу. Єрмак — це породження Зеленського, а не Зеленський — породження Єрмака.
І якщо це прийняти, стає очевидним: Єрмак не є принциповим.
Міндіч і «плюшки» для народу. Як ми вже писали, незважаючи на публічні заяви Володимира Зеленського про те, що він з моменту початку розслідування не спілкувався з Міндичем (правда, глава держави не уточнив, з якого моменту відраховує), за нашою інформацією, з червня, коли Міндич був посланий повернути в країну Чернишова, вони телефонували тричі. І президент просив друга не повертатися в країну. Все, що сталося потім, стало для Зеленського скоріше особистим жалем, що така неприємність трапилася з Міндічем, ніж ударом, що таке сталося з державою.
Тому бутафорські санкції на ізраїльський паспорт. Тому на три роки. Тому анулювання українського паспорта, а не позбавлення громадянства. (Його, до речі, можна замінити в будь-якому ЦНАПі). Все, що міг президент зробити для «своїх» у цій ситуації, він, мабуть, зробив. Тому що своїх він не кидає.
З міністерськими та іншими «фунтами» Зеленський обійшовся набагато жорсткіше.
«Пішли під ніж» міністр юстиції Герман Галущенко (фігурант розслідування НАБУ) і його протеже — міністр енергетики Світлана Гринчук. Розпущена Наглядова рада «Енергоатома», розпочато аудити держкомпаній, оновлюються звіти фінансових органів, проводиться переформатування управління ДП...
За нашою інформацією, жертв буде ще. У списку — глава Фінансового моніторингу Філіп Пронін, який не тільки блокує розслідування НАБУ, не відповідаючи на запити, але й дозволив фірмам-одноденкам «викуповувати» за чорні гроші фігурантів з-під варти. Фігура настільки «креативна» і плідна, що президент вкрай задоволений. Нюанс тільки в тому, що зараз саботаж Проніна під медійним прожектором вже сильно ріже очі антикорупціонерам. Коли токсичність переважить корисність — з Проніним попрощаються. Як, втім, і з незмінним куратором правоохоронних органів Олегом Татаровим. Президент вже поставив під сумнів його ефективність.
Піти може і віце-прем'єр Олексій Кулеба — наприклад, під час голосування бюджету. Його відставка в обмін на голоси — цілком реальний сценарій. Кулеба, який привів до влади нинішнього главу КГВА Тимура Ткаченка — свояка директора НАБУ Семена Кривоноса, — зі своїми завданнями не впорався. Не нейтралізував, не вберіг президента...
І окрема, важлива частина — нові кадрові призначення. На місце вибулого на допити в НАБУ тепер уже екс-міністра юстиції Германа Галущенка президент запропонував Дениса Маслова — чинного голову комітету ВР з питань правової політики. Вас теж тут вже нічого не бентежить? Мене — ні. Тим більше після заяви президента, що прем'єр-міністр Свириденко «лише радиться» з ним при підборі людей до Кабміну. Чиста правда, якщо уточнити, що підбирає із затвердженого Банковою списку.
Зовнішній виклик і роль Зеленського
Як ми вже сказали на самому початку, росіяни й американці — свідомо чи несвідомо — підіграли Зеленському, дозволивши йому змістити фокус зі скомпрометованого масштабною корупцією президента на непохитного Верховного головнокомандувача, який кидає виклик несправедливому світу. Клятва своєму народу захищати українські інтереси до кінця, яку Зеленський дав вчора в публічному зверненні, спрацювала. І вже не тільки в рамках фракції.
СБУ хоче отримати від НАБУ матеріали операції «Мідас», які можуть містити інформацію про державну зраду — ЗМІ
Парадокс у тому, що роль не тільки відіграється блискуче, — Зеленський дійсно та людина і та інституція, яка представляє і буде представляти Україну в ході складного переговорного процесу. Але одночасно він же — та людина і та інституція, яка відмовилася вичищати корупційне оточення, критично послаблюючи систему управління воюючої держави. І його медійні канали продовжують вкладати в вуха тому ж народу, який стоїть за його спиною, наратив: «НАБУ використовували американці і росіяни, щоб нав'язати нам несправедливий мир. Операція «Мідас» і план Віткоффа-Дмитрієва збіглися в часі не випадково». Непідготовлений слухач або читач може на це повестися. Підготовлений — знає, що якщо хтось і впливав на НАБУ, змушуючи поспішати з оприлюдненням «плівок Міндіча», то це сам президент, який руками спецслужб тиснув на антикорупційні органи і детективів.
Головна проблема Зеленського в тому, що сепарація в свідомості і політичного класу, і суспільства його двох протилежних іпостасей вже почалася. З одного боку — вимушений захисник українських інтересів. З іншого — корумпований авторитарний лідер, який у критичний момент відмовився чистити систему. І це роздвоєння не зможе приховати його спічрайтер Дмитро Литвин жодним, навіть найблискучішим текстом. Тим більше що влада, яку централізував Зеленський (порушивши Конституцію), не була делегована компетентним виконавцям, здатним налаштувати державну машину на опір агресору. Вона стала надбанням банальних злодіїв.
Абсолютно не дивно, що нашою внутрішньою кризою продовжують користуватися росіяни. Войовничий Путін, одягнений у форму, вже встиг вийти в ефір з викриттям суті влади Зеленського. Прицільний удар завдано не стільки по Зеленському, скільки по репутації України на міжнародній арені. Але відповідальність за це несе особисто Зеленський. Гідність не зчитується з екрану суфлера — вона йде зсередини. Або не йде.
Що стосується мирного плану і часу його появи. Глибокий аналіз — не тема цього матеріалу, проте те, що він з'явився в розпал політичної кризи, — привід зробити кілька ремарок.
По-перше, на умовний переговорний стіл вперше з моменту миротворчої місії Трампа покладено реальний документ, існування якого підтвердили всі сторони: Америка, Росія, Україна, Європа. Але проблема навіть не в тому, що він написаний як понятійка молодих рекетирів і там немає дипломатичного пера, а в тому, що Україні доведеться саме з цього нечистого аркуша входити в переговорний процес. А те, що ми туди входимо, Зеленський публічно підтвердив.
З цього самого місця починається найболючіше і найскладніше, що вириває на поверхню всі суспільні, політичні та людські травми українців. Жертва справедливо чекає покарання агресора (дванадцятий рік воює за це, прикриваючи Європу), але замість цього бачить 28 пунктів, де покарання не передбачено. Більше того — фіксуються завоювання агресора, які нам пропонують прийняти. По суті — капітулювати.
І ось тут клятва президента Зеленського «не здати Україну і до кінця боротися за державний інтерес» — працює. І ось тут ми повинні його підтримати, об'єднавшись. Під божевільним тиском «непоганої дати — Дня подяки», коли було б «добре підписати угоду».
Треба сказати, що американський президент працює не менш технологічно, ніж Зеленський і Путін (відводить американські санкції): перемикаючи увагу на Україну, Трамп одночасно відключає скандал, пов'язаний зі справою Епштейна і падаючим рейтингом.
По-друге, очевидно, що і Україна, і Росія (незважаючи на наративи про «економіку, що посилюється» і «необмежені людські ресурси») наближаються до точки, коли вести війну такими темпами просто не зможуть.
Росія запланувала в бюджеті-2025 збільшення податкових зборів на 18%, але фактично отримує мінус 4% до минулого року. У бюджеті закладена нафта по 59 доларів, торгується вона по 36–39. У Путіна два військових бюджети: офіційний і прихований, розтягнутий по закредитованих підприємствах. І навіть з більш сильною державністю, управлінням і ресурсами Росія просідає. У тому числі людьми.
Україна. Зима, постійні обстріли, відсутність світла, тепла і води. Невдачі на фронті, слабке управління (включаючи армію), сотні тисяч самовільно покинули частини. Проблеми з мобілізацією, за які ніхто так і не взяв відповідальність, як і за мобілізаційну стратегію в цілому, що спровокувало відтік молоді. Втома, апатія, розчарування...
І при цьому — глибоке розуміння, що ніхто, крім нас. Що стоїмо і будемо стояти. Рівна спина при підкошених ногах. Межа рано чи пізно настане.
По-третє, Трамп і Путін будуть тиснути. Вже тиснуть. Припинення поставок озброєння (в першу чергу ППО), і що ще більш важливо — розвідданих, буде використано як прямий шантаж з боку американців. І очевидно, що тактика президента змінилася: ми не йдемо на відмову від переговорів — ми готові до них. І зараз найголовніше — не підписати ті кабальні умови, які нам нав'язують. Ми повинні максимально відстояти свої позиції, виходячи не тільки з того, що у нас блекаути і важко на фронті, але і з того, що важко і Росії. І що Європа як і раніше з нами — незважаючи на цей огидний корупційний скандал. Якщо Зеленський не зміг/не захотів забезпечити якість і ефективність управління всередині країни, то він просто зобов'язаний вигризти український інтерес на зовнішньому фронті.
... Водночас, підтримуючи президента на зовнішньому рівні, ми повинні пам'ятати: Зеленський у будь-який момент може спробувати перевести сценарій внутрішньополітичного зависання в жорстке закручування гайок і полювання на відьом. На тих, хто посмів сказати. І на своїх (прізвища організаторів фронди названі). І на чужих. Переговори можуть стати для нього імунітетом, що виправдовує будь-які дії.
Але іронія історичного моменту в тому, що як би Зеленський не посилював хватку — його сили на вичерпанні (система буде саботувати, а антикор — чинити опір). І час — теж. Після того як якийсь документ буде підписаний, через 100 днів — вибори. І цей пункт ніхто з переговорного списку не викреслить. А потім Зеленський піде. А ми — і Україна — залишимося.
