Розумію нетерплячку багатьох, які бажали б швиденько завершити цю війну. Не розумію лише ниття тих, хто "втомився від неї", і насамперед тому, що схожі звуки лунають з табору людей, зазвичай далеких від фронту і будь-чого, пов'язаного з ним – волонтерства, менеджменту, логістики тощо. "Втому від війни" варто забути надовго, оскільки навіть завершившись, вона ще десятками літ відлунюватиме у долях людей, зрештою, позначатиметься на їхньому добробуті та комфорті.
Але зараз про сьогоднішнє. Попри успіхи контрнаступу, який, — не бавитимемося у конспірологію, — таки розпочався у напрямку Херсона, я все ж хотів би нагадати, що війна – справа багатовимірна і багатозначна. Про те, що фронт протистояння з Росією у нас, на жаль, не обмежується південною дугою, а реально сягає півтори тисячі кілометрів. Хто може зараз стовідсотково гарантувати, що, відступаючи на Херсонщині, ворог не вдарить, скажімо, з Білорусі? Лукашенко? Той, що бажав українцям "мирного неба", наперед знаючи, що того ж таки дня у небо його країни злетять російські штурмовики, аби вдарити по Україні?
Заспокійливою піґулкою для надто зачарованих прогнозами Арестовича і Ко цілком резонно, як на мене, буде стаття американського генерала, доктора філософії, старшого наукового співробітника Інституту вивчення війни, учасника воєнних кампаній у Боснії, Гаїті та Іраку, а також вишкільник вояків в Афганістані, Японії, Південній Кореї, Таїланді, Гондурасі та багатьох країнах НАТО Джеймса М. Дубіка, яку опублікував оце днями Збруч. Нотатки Дубіка так і називаються "Стережіться прогнозів війни". "Війна – це не арифметика, — пише він. - Цифри мають значення, але успіх у війні не можна передбачити, просто підрахувавши співвідношення сил та економічний потенціал. Війна на папері – це не те саме, що війна реальна".
Твердження генерала про "цифри" Україна вже підтвердила у першій фазі війни, коли, що там гріха таїти, в Європі, та й у самому Києві, лише поодинокі азартні "гравці" зважилися б робити ставки на Україну. Нині, коли ЗСУ зовсім інші, коли в Україну нарешті почалися регулярні постачання західної зброї, коли у світі сформовано антипутінську коаліцію, говорити про цифри, однак, теж не доводиться. Росія має перевагу у живій силі, артилерії, авіації, — а головно, — у підходах до ведення бойових дій. У їх основі – "кращі зразки" наступальних операцій Другої світової з форсування Дніпра чи операції "Багратіон" у Білорусі, коли трупами червоноармійців гатили тамтешні непрохідні болота. Тобто "методички" Ватутіна, Жукова та Конєва. Хіба після цього можна вимагати у варвара толерантного та гуманного ставлення до цивільного населення країни-жертви агресії? Ракетні удари по лікарнях, житлових масивах, вокзалах, — безумовно, воєнні злочини, але маємо очевидний факт: для кремля та його "вождя" правила і воєнні конвенції неписані.
Так, Путін та його кліка наполегливо просувають наратив потреби перемовин, які потрібні їм, далебі, не для миру. Вони хочуть збити український наступальний кураж, перевести війну у режим керованого замороженого конфлікту, зібратися з силами. А ще, — послабити за можливості західні санкції, які тихо, але невідворотно душать російську економіку. Інструментом примусу до такого повороту "спецоперації", як завжди, для Росії служать енергоносії, ціни на які злетіли у Європі до космічних вимірів. Це, своєю чергою, на думку московських стратегій, мало б стимулювати "втому від війни" у пересічного європейського обивателя, який, — лельом-полельом, — таки бере участь у протистоянні України та РФ власним гаманцем. Такі настрої супроводжуються і тотальною пропагандистською кампанією росіян про те, що їхні "миротворчі зусилля" не знаходять розуміння у Києві. Мовляв, ось у чому причина, це "нацики" хочуть воювати до останнього українця.
Але той же Дубік застерігає: "Путін не зупиниться, поки його не зупинять. Його загальна мета – відродити велику Росію. Спочатку приєднання країн, що перебували у складі Росії – країн Балтії, Білорусі, Молдови та України. Потім, коли і якщо це можливо, російські "буферні держави", країни колишнього Варшавського договору – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія. Підпорядкування України є одним із кроків до цієї кінцевої мети". Про це повинні пам'ятати не тільки українці, але і весь світ. Якщо, звісно, досі не зрозумів, що ця війна – насправді Третя світова, і зовсім вона не конвенційна, а гібридна. Ця війна за "право сили", а не "закону і порядку" у міжнародних відносинах, за світоглядні основи майбутнього глобального устрою, війна тиранії проти демократії.
З іншого боку, я б застеріг і українських очільників від того, аби окреслювати якісь рамки – географічні чи часові, — цієї війни. Розмови про те, що перемовини можуть розпочатися лише тоді, коли останній російський солдат перетне кордони України станом на 1991 рік, — це ворожіння на кавовій гущі. Як на мене, все залежатиме від того, у якому стані буде на той (без сумніву, невідворотній) час утворення під назвою Російська Федерація. Якщо вона зуміє зберегти свою мілітарну потугу бодай у мінімальному обсязі, що дозволятиме їй, наростивши м'язи, знову розпочати воєнні ігрища, то навряд чи це має зупинити й Україну, і союзників. Лише остаточний розвал "імперії зла", її демілітаризація, тотальна денацифікація і деконструкція на окремі національні держави означатимуть, що ця війна тривала немарно. Ще раз до Дубіка: "Недопущення майбутньої війни починається зупиненням Путіна в Україні". Наголошу – починається…
Тож остерігаймося прогнозів війни.
