Знаєте, що мені найбільше подобається в новині про путінський палац у Геленджику й фантастичній популярності розслідування Навального на цю тему? А те, що це взагалі не новина, бо їй уже купа років. І розповів про це вперше один із біглих бізнесменів, котрий сам брав участь у фінансуванні будівництва, ще років 8 тому. Тільки от новина ця тоді сотні мільйонів переглядів, на відміну від фільму Навального, не збирала. І так зване «російське суспільство» жодної цікавості до цього факту не виявляло. Хоча вже тоді було зрозуміло, що левову частку шарових трильйонів доларів нафтогазових доходів Плєшфюрер з бригадою або тупо крадуть, або витрачають на закордонні війни й спецоперації.
Чому ж така байдужість? Бо тоді нафта була дорога й цар мав можливість кидати своїм рабам певні об‘їдки зі столу (хоча й недостатні, аби сральники з вулиці в хату перенести). А ще він їм Абхазії з Кримами завойовував і в Сирії Обамі носа втирав. Тож, вони могли пишатися своєю неймовірною величчю.
Але потім ціна на енергоносії впала. А тут ще санкції вдарили. І помітно «змарнілий» вміст холодильника раптом почав заважати пишатися військовими «перемогами» над сусідами. І одвічне «а царь-то нє настоящій» почало гризти душі деяких підданих. Аж тут і Навальний нагодився.
Тож, справа не в тому, досидить ВВХ в Кремлі до смерті чи спільними зусиллями невдоволених еліт і так званого «народу» його знесуть. І не в тому, яку роль відведе Навальному та башта Кремля, котра за цим дійством стоятиме. І навіть не в його ролі в постпереворотних подіях.
А в тому, чи реально 140 (ок, нехай 100 - К.В.) мільйонів здичавілих у прийнятній перспективі повернути до людської подоби - чи їм і далі залишків із царського столу вкупі з колоніальними завоюваннями (чи їх імітацією) буде достатньо, щоб продовжувати протиставляти себе цивілізованому світові.
