І ні, це далеко не Крим. Це від Криму далеко. І тому мова не про нього. Бо якщо би мова була лише про те, щоб віддати росіянам Крим - то наші діти не були би вбиті росіянами в такій кількості. Ну, мабуть. Жінки не згвалтовані. Старенькі не скинуті в загальну яму на імпровізованому кладовищі. Не розстріляні колони цивільних, які намагалися втекти від війни. В наші школи не були би завезені російські вчителі і підручники, а результати "референдумів" в областях, які далеко не Крим, не були би підготовлені заздалегідь.
Якби мова була лише про Крим, то наші будинки не зустрічали би нас великими сірими дірами, через які гуляє вітер і йде дощ. Десь на третьому поверсі зруйнованого будинку ще якось тримається поличка з посудом, і валяються іграшки на згарищі поряд. І мова не про Крим.
Далеко не про Крим.
Можливо, найчесніша оцінка того, що сталося, може виходити в тих людей, які живуть тут і зараз. Які знають про війну не з новин. Які щодня бачать руйнування. Я вже не кажу, що від тих людей, які вночі їдуть гасити численні пожежі та діставати тіла з-під уламків. Якби в них був час та натхнення, вони би могли писати для фільмів жахів, про невимовно тяжкі драми. Лікарі, які щодня лікують не застуду, а поранення від скла, коли людину вибухова хвиля підіймає та б'є щосили об усе, що є поряд. Об стіну, об скло, об меблі. Ну причому тут Крим? Десь під завалами Нікопольської багатоповерхівки чи в підвалах Балаклії - там реальність сприймається гостріше, ніж в маєтку США.
На стінах катівень, де росіяни катували місцевих українців, камінчиком чи вугіллям написані рядки молитви. Намальований календар, щоб не зійти з розуму від електричного струму по кінцівках та биття твоєї голови об двері.
Як тобі таке, Ілон Маск?
ЗСУ виглядають справжньою, чистою, щемливою правдою на відміну від політиків. Свій-чужий - ось і вся ідентифікація. Ніякої боротьби за рейтинги, ніяких "опитувань", ніяких гойдалок в сторону, де більше вподобань та забаганок. Ніхто не женеться за лайками та грантами.
Є кордон, є ворог. Є своє, є чужі. Біле і чорне. Просто, зрозуміло та близьке за відчуттями. ЗСУ, ТРО - це ж ми з вами. Це наші. Це наше. Кров від крові.
Це ті сили, ті важелі, серед яких можна просто мовчки діяти, ти розумієш без слів, і тебе розуміють без слів. Де дії вагоміші за слова, а кожне слово на вагу золота. Трохи сумбурно, але мені, цивільній, ось ця неймовірна сила та щемлива чесність набагато ближчі, ніж та, інша сторона нашого буремного життя. В якій є місце недостойним "героям" чи балакучим птахам -говорунам. Дія попри "референдуми" кремлівських карликів, дія попри прогнози іноземних аналітиків, дія всупереч "домовленостей" з росіянами чи кимось ще.
Бракує слів щодо мого відношення до військових. Просто знайте, що ви - наша база. Наша точка опори. Принаймні я сподіваюся, що так вважають зараз мільйони наших співгромадян. А інакше наше майбутнє дуже сумнівне.
