"Вона…" - Віталій Гайдукевич

Вона для нас таємниця. Досі. Кожен може розповісти про неї щось своє, але ніхто не розкриє сповна. Про неї нам розповідали різні і різне, але все це було… так, ніби нас обманювали і намагалися приховати від нас Її Справжню. Ми досі не можемо усвідомити – як же нам із нею пощастило і будемо відкривати її знову і знову. Щоразу переживаючи стан закоханості.  

Немає на цьому континенті кращої, аніж вона. Чому? Бо вона завжди і скрізь різна. Якою ти хочеш її сприйняти? Безкрайньо солодкою і терпкою водночас, пахучою як гаряче степове трав’янисте море? Чи освіжаючою і нестримною, що ті гори? Або мрійливо заспокійливою, як дихання луків і лісу? Не питання – вона є і така.

Вона господиня. Голодний? Вона нагодує і тебе і гостей. Хочеш бограчу або баношу, а хочеш вергунів чи юшки грибної? Чи перців фаршированих? А синенькі з часником? Ну янтик, ясна річ і, я тобі скажу, вона таки знає за правильний цимес. І це, зауваж, ще борщів і вареників не згадували.

Хочеш пити? Вина – хоч гірське, хоч з півострова, хоч приморське. Наливки? Настоянки? Пива? Узвари? Компоти? Слухай, в неї навіть проста вода – не просто вода – Вода!

А характер? Вона гонорова, ой гонорова – якщо в неї руки в боки, то байдуже як в тебе шапка.

Вона терпляча. Ох, як довго вона терпить, допоки ми доростемо, дозріємо, додумаємося відкрити її для себе… Відкрити і зрозуміти – живи нею і того буде вдосталь. Для будь-чого.

Вона Джерело. Вона Скарбниця. Вона Книга. Вона Мати. Вона Кохана. Вона Воїн.

Вона Наша.

Ми…

Ми досі не знаємо, наскільки красива вона. Це як ходиш однією й тією самою дорогою, зустрічаєш одну й ту саме людину, але не звертаєш уваги – ну людина, то й людина. А потім трапляється ЩОСЬ і ти раптом бачиш ЇЇ. В голові бентега і хаос емоцій, в животі метелики – як?! Як я міг ЇЇ не помічати раніше?!

Ми ще не навчилися правильно хазяйнувати вдома, досі нудимося підлітковими тарганами в головах, але ми точно вміємо захищати Її – Нашу.

Ми ще довгенько будемо лікуватися від постколоніальних рефлексів. Це як ускладнення після важкої недуги, які даватимуться в знаки. Але хоч і дууууже повільно, але ми одужуємо. Хотілося б швидше.

Ми надто часто керуємося в діях і рішеннях емоціями і тим шкодимо собі, але якимось дивним чином інколи саме це рятує нас від лютих халеп.

Ми по юначому запальні, гарячі і часто підлітково безвідповідальні, але все більше нас робить кроки «бо так треба, і треба було раніше».

Ми ще маємо привчити себе, що забивати цвяхи мікроскопом і копати Чорне Море голкою – не правильно – для емоції має бути своя роль, для тверезого мислення – своя і бажано їх не плутати.

Ми досі не знаємо, якими потужні наші витоки і щиро дивуємося, коли з’ясовується, що ми неймовірні в своїй офігенності. І от тоді ми відкриваємо своє справжнє минуле і починаємо помічати феноменальні історії і людей поруч просто зараз. Нас це надихає. Тепер би не втрачати інтерес.

Ми сваримося і на Неї і на себе і вважаємо, що світ сучасний і знайти себе можна будь де. Але відчуття «вдома» нам може дати лише Вона. Десь підсвідомо ми це знаємо, соромимося визнати.

Ми точно станемо гідними Її.

Вона точно нас дочекається. Мама завжди терпляче чекає дітей.

Вона – Україна.

Ми – Українці.