Я сиджу у крихітній кімнатці, яку ми ділимо на чотирьох. На моєму спальнику куняють мій бронежилет, моя каска і мій автомат АКС-74. Скоро у караул. А потім... Довго переказувати, що буде потім у реальності солдата Чорної бригади ЗСУ, тобто 72-ї моторизованої.
Ще три місяці тому я й подумати не міг, що буду солдатом серед солдат. Нині це реальність. Реальність яку мені створили, не спитавши. Та хіба одному лише мені?
Я знаю дівчину, яка мріяла захищати дисертацію та навчати нову групу у своєму вищі. Але на її рідний Харків напали вороги. І вона опинилася спершу у волонтерів, а потім у теробороні. Тепер у ЗСУ. Медик.
Я знаю хлопця, який зосередився на сім’ї, на доньці. Будував якісь плани. Та одного дня на його місто впали ракети. І він пішов до військкомату. Зразу на фронт. Був поранений.
Я знаю театрального адміністратора, який мав покинути все і поїхати за кордон, бо його місто окупант рівняв з землею. Я знаю дівчину, яка пішли пройшла через весь Київ, бо транспорт не ходив, а вона вже чула вибухи ракет і прагнула приєднатися до волонтерів. Я знаю жінку, волонтера з 14-го року, яка в перший же день покинула все своє попереднє життя і включилася в забезпечення частин – і мала відновлювати вже забуті схеми аби привезене майно не потрапила в пазурі самі-знаєте-кого, хто хотів тоді накласти лапу на всю волонтерку. Я бачив дружину мільйонера, яка на столовці роздавала харчі бійцям тероборони.
У всіх у нас були плани. Всі ми про щось мріяли. Ми бачили своє життя. Різне. Але ну от ніяк не пов’язане з війною. Ми хотіли працювати, ходити в театри, мандрувати, їздити в гори та на море, тішити дітей. А замість цього ми сидимо в розташуванні військових частин, на волонтерських базах, в евакуації... А навіть ті хто не стикнувся з війною віч на віч, вже знають про безробіття, про паливну кризу... І це не межа.
Ми... А сам я? Хіба планував я опинитися в частині ЗСУ? НІ! Я планував презентувати нову книжку. Працювати над книжкою наступною. Ходити на ефіри телеканалів. Бачитися з родичами і друзями. Замість всього цього зараз у мене турботи – не забути почистити зброю після стрільб. Не забути випрати шкарпетки...
Ми всі мали плани. І всім нам наше майбутнє зруйнували потвори в болотному камуфляжі, з часниковим запахом і перегаром. Ті, що вломилися в наші домівки. В нашу країну. Вломилися аби всім нам влаштувати Бучу, Ірпінь, Бородянку, Маріуполь. Аби нас убивати, а тих кого не уб’ють – зламати і підкорити. Неважливо чому. Хтось, тому що народився хлопом і правнуком хлопа і тому слухняно виконує все що наказує барін в погонах. А хтось, тому що разом з їхніми політиками вважає що Україну треба стерти, а українців знищити. Або зламати. Денацифікувати – тобто перетворити нас на рослин безмовних. Бо так потребує їхня кривава Імперія, давно дохла, але така що й досі потребує людських жертв. А хтось...
Та чи не байдуже мені, що вони там собі думають? Вони вкрали наше попереднє життя. Ми бачили своє майбутнє – світле і дивовижне. Але прийшли вони...
І це я пишу про живих. Мінімум один мій товариш вже загинув. Загинули кілька людей яких я знав. У загиблих майбутнє вкрадено назавжди. Вже не повернеться. І я знаю, ворог хоче отак само вкрасти його у нас у всіх. Остаточно. Але...
Але я сиджу на спальнику. Біля мене мій бронежилет і мій автомат. Поруч зі мною мої товариші. А ще багато моїх хороших знайомих зараз в теробороні, в добровольцях, у ЗСУ, серед волонтерів, тощо. Ми – захищаємо себе, своїх близьких, свою країну.
І я знаю. Ми не дозволимо їм вкрасти наше майбутнє остаточно. Ми докладемо зусиль, аби перетворити на руїну їхнє майбутнє – імперське. Все що вони там собі намріяли. Як підкорюватимуть нас.
Ми викинемо їх геть з нашої землі. А чи зможемо колись їм пробачити? Навряд чи. Надто гарним було те майбутнє, яке вони вкрали.
