Йдеться про переформатування не тільки безпекових структур чи міжнародних інституцій на кшталт ООН, йдеться про формування нових альянсів і укладення нових угод, які базуватимуться на абсолютно несподіваних, при тому – дуже раціональних і виважених принципах.
Ми часто нарікаємо на те, що "Європа нас не чує", що "у Брюсселі керуються, перш за все, меркантильними принципами", але ці наші заклинання насправді позбавлені сенсу.
Насамперед: чому "Європа нас не чує"? Бо вона реально не чує саму себе.
Ми часто нарікаємо на те, що "Європа нас не чує", що "у Брюсселі керуються, перш за все, меркантильними принципами", але ці наші заклинання насправді позбавлені сенсу. Насамперед: чому "Європа нас не чує"? Бо вона реально не чує саму себе.
Ось, до прикладу, заяви лише кількох останніх днів. Австрія та Угорщина домовилися про те, що вони не постачатимуть зброї для ЗСУ. З Будапештом, здається, все зрозуміло, але й і з Віднем – також. Австріяки ретельно дмухають на свій удаваний "нейтралітет", попри те, що найфанатичніша Швейцарія відкинула убік цей свій "фірмовий" стиль поведінки. Однак… Сьогодні з Австрії витурили чотирьох російських дипломатів, звинувачених у шпигунстві. І це – не перший випадок, зважаючи на те, що менш як рік тому ЗМІ взагалі називали Відень штаб-квартирою московських спецслужб.
Учора міністр закордонних справ Литви Габріелюс Ландсбергіс виступив з радикальною заявою про те, що у столицях країн-учасниць Євросоюзу російські амбасади взагалі не потрібні. Я не знаю, як розцінюватимуть цей безпрецедентний випадок "канселінгу" у дипломатичних відомствах Унії. Переконаний, що Польща, Чехія та, можливо, Румунія могли б підтримати цю ідею.
Тобто йдеться про східний фланг Європи, тих, хто здобув право на членство в ЄС з розвалом "соціалістичного табору", тих, у кого на рівні генетичної пам'яті вмонтовані цілком виправдані застороги та упередження щодо Росії. Попри фінансову допомогу Брюсселя, тут не надто толерують тамтешню бюрократію, і щодо безпекових питань – воліють орієнтуватися на США та Велику Британію. Чого не скажеш про ще недавніх "стовпів" Євросоюзу – Німеччину та Францію. Так, і Париж, і Берлін, безумовно, добряче долучилися до підтримки Києва. Але задавнені стереотипи "русофільства", базованого, насамперед на економічних гешефтах, ще й досі здатні плодити хаос у рішеннях і обережність у заявах. Звісно, що німці, що французи вельми ревниво ставляться до посилення американських чи британських впливів, розглядаючи їх, між іншим, не тільки з бізнесової, але й чисто амбіційної точки зору.
"Якщо Америка і Росія не дійдуть згоди, а цього не видно, війна не припиниться. Чомусь я сподіваюся, що йдуть якісь переговори, або ми потихеньку будемо рухатися до третьої світової війни, яка, дехто вважає, вже почалася, але я трохи стриманий. Що стосується танків, то і російські, і американські горять однаково"
Є ще "м'яка підчеревина" Європи – традиційно непрогнозовані Балкани. Непрогнозовані бодай з огляду на несподівану скандальну заяву хорватського президента Зорана Мілановича про те, що Крим ніколи не буде українським". Цьому передувала ще одна філіппіка політика із Загреба, де він несподівано засудив рішення Берліна про передачу Україні танків. Зважаючи на те, що німці суттєво долучилися до економічного розвою Хорватії, що саме німецькі інвестиції сприяють успішності цієї країни, — заява, м'яка кажучи, екстравагантна. Але у ній можна побачити дуже несподіваний аспект: "Якщо Америка і Росія не дійдуть згоди, а цього не видно, війна не припиниться. Чомусь я сподіваюся, що йдуть якісь переговори, або ми потихеньку будемо рухатися до третьої світової війни, яка, дехто вважає, вже почалася, але я трохи стриманий. Що стосується танків, то і російські, і американські горять однаково". Тобто бачимо якусь фатальну "європейську приреченість", мовляв, це не наша війна – хай Вашингтон з Москвою вирішують наші справи.
Натомість сербський лідер, традиційно проросійсько орієнтований Александер Вучич, не менш неочікувано визнав рацію ЄС у плані щодо Косова. Зміна його риторики спричинена потребою відреагувати на ультимативні заяви й Брюсселя, і Вашингтона. Вучич, виявляється, розчарувався у московській підтримці та обрав цілком раціональне – шлях у ЄС, а з часом – і в НАТО.
Статус "новобранця" не завадить Україні стати консолідаційним осердям майбутнього блоку Міжмор'я, який, до слова, стане не тільки східним форпостом НАТО, але й "вітриною" демократії для того, що залишиться від путінської імперії
Та повернуся до того, з чого почав: з погляду на майбутню європейську шахівницю після російсько-української війни. Мені хотілося б вірити, що, попри "танці" Брюсселя і вайлуватість Києва у виконанні його вимог, Україна таки долучиться до Євроунії. І статус "новобранця" не завадить їй стати консолідаційним осердям майбутнього блоку Міжмор'я, який, до слова, стане не тільки східним форпостом НАТО, але й "вітриною" демократії для того, що залишиться від путінської імперії.
Українське лідерство визріває у битвах. І не тільки реальних – з росіянами. Ці баталії точаться і в офісах європейських столиць, і за океаном. Тому не питайте про "байдужу Європу". Дайте їй шанс трішки розібратися зі собою…
