"Європа не хоче власної поразки й загибелі України" - Степан Гавриш

Від Османської провінції через відродження дамаського халіфату, у 1920 році було утворено Сирійське арабське королівство, підмандатну французьку територію, яка отримала незалежність тільки в 1941 році.

Спроба обʼєднатися ненадовго з Єгиптом в ОАР, невдалі спроби воювати з Ізраїлем привели, після воєнного перевороту в 1971 році, до влади Хафеза Аль-Асада, який на смертному одрі у 2000 році передав Сирію своєму сину офтальмологу Башару Асаду, який в цей час вчився в лондонській ординатурі зі спеціальності «офтальмологія і хірургія очей». Правда він закінчив воєнну академію у Хомсі й дослужився до полковника.

Асади представляли етнічну меншість – алавітів, яких всього не більше 11% і близьких до шиїтів-двунадесятників, яких не більше 13%.

74% мусульмани-суніти. Ще 10% різні течії християн та 3% друзів. Сирійські курди, другі за чисельністю етнічна група, які компактно проживають у північній і північно-східній частині країни, яку іменують Сирійський Курдистан.

Вони створили воєнну демократичну автономну адміністрацію і діють спільно з воєнною організацією регіону Курдистан, Пешмерга, в Іраку.

Туреччина тривало воює з курдами, звинувачуючи робочу партію Курдистану в тероризмі.

Захід, як завжди, наївно сподівався, що безжалісний диктатор Башар Асад зможе втримати контроль над протистоящими етнічними й релігійними меншинами та групами, забезпечуючи стабільність в цьому регіоні й безпеку для Ізраїля.

Як і Путін, який тримає під контролем 190 народів, народностей і вимираючих етносів в Росії. Як і рішення передати Росії ядерний потенціал України для вже звичної ілюзії домовитися з вбивцями, агресорами, диктаторами, авторитарними правителями та новоявленими султанами.

Дональд Трамп, задовольняючи ультиматуми ядерного диктатора, тікає від реальності й захищає виключно свій егоїзм.

Завдяки Сирії й воєнному корпусу Вагнера, за FT і даними африканського Центра стратегічних досліджень, Росія розширила свій воєнний, політичний і економічний вплив в країнах регіону Сахель: Цар, Малі, Судан, Буркіна-Фасо і Зімбабве. Їй вдалося реально перетворити Африканський союз у своєрідних союзників, які діяли на її стороні.

Наприклад, в липні 23 року на саміт «Росія-Африка» в Санкт-Петербурзі прибули 49 з 54 країн Африки, 27 з яких перші або другі особи держав. Основну зброю із Сирії Росія через Босфор перекинула в Україну.

Путін обіцяв Асаду за 72 години розібратися з повстанцями. Не вийшло. Удари російської авіації по Алеппо тільки розізлили опозицію, яка заволоділа великою кількістю російських ЗРК різних класів, що вирівняло можливості.

Путін, звичайно, міг би перекинути частину Балтійського флоту, де в нього є понад 60 кораблів, понад 10 десантних, ракетних катерів і цілий дивізіон підводних човнів в Кронштадті.

Не може. Боїться. Після вступу Фінляндії й Швеції в НАТО й активної воєнної політики Альянсу в цьому регіоні, посилення авіаційних ракетних і флотських можливостей протидіяти у балтійському морі й на арктичному шляху в Росії, великому бункерному стратегу доводиться обирати. Між бажаним і реальним.

Дійсність така, що Путін по своїй волі опинився на ковадлі, по якому починає поволі бити важкий молот історії.

Вікно його можливостей потроху закривається, і петля часу стискається навколо нього. Навіть якщо залишити все як є, Росія все одно програє. З прискоренням.

В Європу вона не зможе повернутися найближчі 25-30 років. Путін піде, і його замінить технократ. Що малореально, бо тривале промивання мізків Соловйовим і Симоньян привели до генетичних змін у так званих російських елітах, які самі стали ще більш радикальними путіністами.

Європа не хоче власної поразки й загибелі України. І вона буде робити все, щоб не допустити її послаблення, яке дасть Путіну реальну можливість висунути ультиматум Євроунії.

Вона стала принципово антиросійською. Про це показово свідчить рішення Конституційного Суду Румунії, який переглянув свою позицію і визнав перший тур виборів (в якому перше місце набрав російський агент), таким, що не відбувся.