Що хотів сказати...
Коли українські солдати йшли вперед, бодай повільно, але відвойовували назад метр за метром, село за селом та місто за містом, коли пахомів шпиняли, хто лише міг та хотів, у всьому світі, коли "протести" всякої потолочі на кшталт батоно Карлсона та дами з бобром були смішними - багато хто (і я в тому числі, каюся) вважав, що процес збудування української держави, процес повернення української землі, загарбаної ворогом, є незворотнім. І презирливо дивилися на вату - як місцеву, так і пахомську. Мовляв, прийде час - згорить та повиздихає. Жаба кумкає, а чумаки йдуть.
Зараз на очах відбувається зворотній процес: місцева зелена вата віддає за просто так пахомській ваті українські міста та села, віддає все, що встигли зробити українці, аби Україна була. І тепер вже пахоми - як місцеві, так і мордорські - зверхньо пхикають, мовляв, все, кінець вам, биндеровцам-каратєлям-кастрюлєголовим чи як вони там українців звикли взивати.
Так от: вони теж помиляються так само, як помилявся я. Нікому не слід забувати, що було написане на персні царя Соломона.
А нам на майбутнє наука буде: не панькатися з ворогами. А ще - не впадати в відчай, нема в тому ні сенсу, ані користі.
