"Все тимчасове, а Україна вічна" - Тамара Горіха Зерня

"Все тимчасове, а Україна вічна" - Тамара Горіха Зерня

Нещодавно прочитала один із найбільш зворушливих дописів за останній час. Він був про Різдво. Жінка пише, що у сусідів не зачиняються двері від гостей, щодня прибігають діти чи онуки, заходять друзі, всі в очікуванні свята і передсвятковій метушні. А у неї з чоловіком все дуже схоже на сусідський дім: і декорації, і ялинка вже прикрашена, і у «таємного Миколая» вони на роботі погралися.

За єдиним винятком – її свято залишилося в Україні разом з усіма друзями і родичами, з батьками і племінниками, з колядками, безкінечними столами і можливістю цілими днями ходити від хати до хати, їсти нон стоп, співати, приносити і приймати гостинці… Тут, у чужій країні, про справжнє свято нагадує маленька посилка від мами, де із дозволених до ввезення продуктів лишився чай і фруктова сушка.

Еміграція для мене як страшний сон. Від однієї думки, що я могла б покинути свою землю і свій сад, робиться погано. І одночасно бачу, як стрімко порожніють місця довкола нас. Така враження, що ми тут доживемося до самотнього Різдва, бо просто не буде до кого зайти.

Я не пам’ятаю такої масштабної втечі з України навіть у перші роки війни. Так, виїжджали переважно на заробітки, у людей була конкретна мета – погасити кредит, оплатити весілля чи заробити на житло. Не рахуючи тих, звичайно, хто просто тікав від мобілізації. А зараз бачу свідоме остаточне переселення цілих родин, які розпродають тут нерухомість, переводять дітей у польські школи і садочки. Так, вони ще пишуть про бажання подивитися світ, про спонтанну потребу присвятити два-три роки подорожам, але всім усе зрозуміло.

Чи це тільки у мене з оточенням біда? Може мені така емігрантська бульбашка дісталася, а за її межами все добре.  

Ми не обговорюємо між собою причини виїзду, зазвичай, знайомі просто ставлять перед фактом. Можу вгадати чому так, знову ж таки, орієнтуючись на людей мого віку та майнового / соціального статусу.

Я впевнена, частина тих, хто читатиме цей допис, у цей самий момент приймають складне рішення. Так чи ні? Може ще почекати рочок? Може не треба? А якщо потім буде пізно? А якщо подумати про дітей… Ну хто мене засудить, глянувши на Зеленського? Як можна триматися за країну, яка добровільно посадила собі на шию ось це, і судячи з рейтингів, зовсім не шкодує про зроблений вибір…

Рейтинги-шмейтинги. Вові залишилося царювати менше, ніж він пробув на посаді, я це точно знаю.  А анекдоти про «хто буде виїжджати останнім, хай вимкне світло» хай собі залишають росіяни, їм це актуально як ніколи.

У нас же… як би це сказати. Все тимчасове, а Україна вічна. І ніде нам не буде так добре, як вдома. Треба триматися за цю землю до останнього, попри всіх зеленських разом узятих. Я особисто краще дочекаюся, коли виїдуть вони, а не я.