Війна оголила нас. Ми були чесні, щирі й відверті. В темному одязі, без макіяжів, з переляканими, заплаканими очима. Обкладені валізами, котами, собаками і черепашками. Щиро рятували один одного, і щиро давали трендюлів тим, хто гилив за "рятування" шалені ціни. Це були часи, коли не важливий статус чи гроші, вивезти з окупації чи з-під обстрілу тебе міг звичайний хлопчина, якого ти днями підрізав на перехресті і нагнув матюків.
Я пам'ятаю черги авто на десятки кілометрів, коли ми покидали наші домівки. Це були черги безнадії. "Я думав, що востаннє їду трасою Харків-Дніпро" сказав мені нещодавно один чоловік. Був зрозумілий масштаб катастрофи, ми розуміли - ворог сильніший в десятки разів і нам, скоріш за все, кінець.
І я пам'ятаю очі військових на блокпостах, коли ми лишали місто. Ми їхали, а вони лишалися.
В цей час в селах довкола Харкова вже стояли тисячі одиниць російської техніки, в цей час незліченна орда рашистів заходила на нашу землю. Вже була розбита наша система протиповітряної оборони. Вже були розстріляні мирні люди, які просто хотіли проїхати додому через блокпост окупантів. І вже було вбито дитину. Саме дитина стала першою жертвою російських обстрілів на Харківщині.
Саме в цей час 92-бригада вирішила стояти до кінця і зайняла оборону. В цей час на харківській кільцевій 20-річні курсанти приймали бій. В цей всі, хто мав і не мав зброї - ТРО, поліція, ЗСУ, Нацгвардія вибивали елітний російський спецназ зі школи на Шевченка.
Не пам'ятаю тоді дописів накшталт "наше командування недолуге і кинуло хлопчиків на вірну смерть", "що наших хлопчиків використовують як гарматне м'ясо".
Не пам'ятаю, щоб хтось волав про недолуге командування, коли погнали росіян з Чернігівщини та Київщини, коли навесні вибили нелюдів з сіл довкола Харкова. У вересні під час контрнаступу на Харківщині, здається, вірили в ЗСУ більш ніж у Бога. А коли звільнили Херсон, здається, відсвяткували перемогу.
І нам захотілося срачів. Писати про злочини російської армії вже не цікаво - кого здивуєш катівнями, розстрілами, пограбуванням - це вже чули, про це читали, вподобайкі сумні ставили, давай щось нове.
І ворог залюбки підкидає нам дрова в багаття. Ворог також вчиться. Він більше не пише російською, боти мають абсолютно проукраїнські акаунти, декількох вирахувала навіть в себе в друзях. Та що там боти, абсолютно, здавалося б, адекватні люди, розганяють срачі, хочі ні, вони це називають критикою.
Головна задача ворога - посварити нас між собою. Тільки за останні тижні захейтили Героїв та патріотів, серед яких Пташка, Гудименко, заплювали журналісток з календарем, причепилися до наметів незламності, волали "чого в сусіда світло горить!" Що там ще?
І от зараз я бачу нову темку, мета якої - посіяти зневіру і у нас, і у військових в командування ЗСУ.
Під Бахмутом пекло. Це ясно. Це найважча ділянка фронту. Ворог кинув туди найбільш боєздатні підрозділи, я писала раніше як на 3-х наших ворог кидає 30 найманців! кремлю потрібен Бахмут, без бодай якоїсь перемоги російській армії швидкий кінець. Але ж і нам потрібен Бахмут!
Я вірю в ЗСУ - це ж не просто слова, друзі! Я вірю в ЗСУ - це вірю в кожного, від солдата до командування.
І коли мені хочеться посваритися в соцмережах, я просто донатю на ЗСУ. Коли хочеться кричати від безсилля - я донатю на ЗСУ. Є в мене кошти, нема - я донатю. І знаєте, попускає.
І насамкінець. В один з тривалих блекаутів у Харкові я зайшла в автобус і спитала в людей: "Чи вдасться путіну нас зламати, чи готові терпіти?" Там сиділи переважно жінки віку вище середнього і знаєте що вони сказали? "Та пішов він в жопу той путін! Ми будемо терпіти скільки треба! Аби тільки не бути в окупації!" Це для мене був маркер, бо люди цього віку ще рік тому могли хотіти "дружити з "братським" народом". Харків знає що таке біль. Харків гатили ракетами щодня понад півроку! Росіяни нищили енергетичну інфраструктуру тут ще до того, як взялися за всю Україну. Харків був на волосинці. І Харків не хоче Бахмуту в своєму місті.
Я часто згадую перші тижні війни. Невже саме тоді ми були просто наляканими?
(Фото - це я слухаю про Бахмут. Але, насправді, такі ж очі в мене коли я читаю ваші срачі в фейсбук)
